Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barça Mogolpadişagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.
Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.
Головною опорою ханів і водночас їх головною опозиційною силою були ватажки чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен та родів, так і тих, що визнали лояльність верхівки. Кожен з кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай, що мав право усувати і обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність до них населення.
Правова система ханату ґрунтувалася на приписах ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та ханату, однак власне султанське право на територію Криму не поширювалося. Діяли тут також і норми традиційного права.
Белградський мир, який підсумував російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., не завдав Кримові територіальних втрат. Але, як вважає О. Галенко, визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну привело до зростання економічної та воєнної присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Романовська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.
Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію
