Союзом.[73]
Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]
Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]
М. Шаповал
За походженням – селянин. Відомості про освіту відсутні. 35 років.
Пристрасний український націонал-соціаліст, М. Шаповал як політик пройшов свій звивистий шлях. Прихильник автономного статусу України у складі федеративної російської республіки, він вже восени 1917 р. почав «виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України». Один із співавторів IV Універсалу, Микита Шаповал «залишався противником будь-якого співробітництва з більшовиками» і саме тому «підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт із Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії». Цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», який «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу», «один із найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави», назавжди увійшов в історію як чільний автор законів про землю і ліси в УНР. Спроби втілення цих законів у життя дощенту зруйнували і УНР, і сучасне йому «українське суспільство», і самі поняття про «право» та «закон» під час «національно-визвольних змагань», спровокувавши чи не найкривавішу громадянську війну на території сучасної України.
Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2002. – 295 с – С. 166, 167 170, 171, 173.
Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 444—446. Угода повинна була містити такі пункти: «1. Признання повної самостійності та суверенності Української Радянської Республіки в етнографічних межах, включаючи Галицьку Україну зі Львовом по лінії Сяну і інші частини бувшої Австро-Угорщини, населені в більшості українцями, а також частини Бессарабії, Таврії, Донщини, Кубані і Холмщини і пограничні російські губернії з переважаючим українським населенням. 2. До розв’язання в загальноєвропейському масштабі питання існування соціалістичних республік між уже існуючими, а по мірі повстання із новими, мусить бути воєнний союз на підставі рівності в правах кожного члена союзу. 3. Війська тої чи другої радянської республіки, котра входить в союз, можуть лишатись на території другої радянської республіки тільки за її згодою. 4. Уряд Української Радянської Республіки складається із незалежних українських соціал-демократів, лівих українських соціалістів-революціонерів і українських комуністів, а також українських соціалістичних партій, котрі стануть на платформу радянської влади. 5. Кожна з союзних соціалістичних республік зобов’язується давати всіляку необхідну матеріальну поміч другій союзній республіці в обороні її території і боротьбі проти імперіалістичних захватних посягань з боку сусідніх буржуазних держав і в першу чергу проти Антанти, поляків і румунів, а також в боротьбі проти внутрішніх контрреволюційних виступів, які загрожують існуванню радянських республік». Публікатори мемуарів М. Галагана чомусь обійшли мовчанкою ту обставину, що, взявши безпосередню участь у підготовці цього «документа», він, посол УНР в Угорщині, вчинив прямий акт державної зради супроти держави, яку представляв.
Галаган М. З моїх споминів… – С. 446—447. М. Галаган також показує брехливість тверджень В. Винниченка стосовно цього епізоду його діяльності: викладено у III томі «Відродження нації». – Там само. – С. 447 (примітка). У примітці М. Галаган вказує, що Винниченкового листа, надісланого по радіо (!! –
