З десять цебрів молока надоїв і зварив. Приходить змій і хоче його кидати у теє молоко.
– Розбирайся, – каже.
– Як, пане, оце в цім молоці будеш мене варити?
– Авжеж, – каже.
А та панянка його навчила, щоб він батька в усьому слухав, то йому нічого не станеться. Розібрався, уліз у молоко. Розкипів чисто. Самі кості зосталися. Тоді змій кості збирає, цілющою водою кропле, зцілив його, потім живучою водою окропив, оживив його. Став хлопець під вусом – літ двадцять йому. Каже той пан:
– Скільки літ ти у мене служиш. Рік?
– Як, – каже, – рік? Е, пане, догадайся. То мені твій рік вийшов за п'ятнадцать літ, бо мені за кожною загадкою то б рік минув, а я хутше впорався.
– Ну, тепер, малий, як ми будемо?
– А що ж, – каже, – мені треба в казну гроші віддати, що я позичив, а віддай мені за службу, а що останеться, то ти доплати.
Той йому гроші відлічив.
– На, – каже. – Але чи то ти все сам робиш?
– Я, – каже.
– Ей, не ти, – каже, – ну, гляди ж, догадаюся, то виноватим і тебе зроблю.
– Ні, – каже, – не буду виноватим.
– Іди ж ти, малий, спати, а ввечері приходь, то я вже догадаюся, хто тобі робив.
– Добре, – каже.
Приходить увечері.
– Ну, – каже, – ти робив?
– Я, – каже.
– Ще тобі загадку загадаю, то все вгадаю, хто за тебе робив. Щоб ти мені з тростини поставив дім.
Іде той пізно до панянки і розказує.
– То, – каже вона, – глупство, але за цим разом батько догадається, що я тобі роблю. Тебе одпустить додому, а мене закриє у бочку залізними обручами і пустить у море, щоб я вже пропала. Але як будемо йти, не забудься зайти до моєї хати, візьмеш щітку і гребінку, шпильку, голку і шовкову хустку і, як будеш іти коло моря, то спом'янеш мене і похукаєш мені у бочку, то обручі розпадуться і спадуть.
Той як вистроїв тростяний палац, маковим цвітом побив. Той і догадався, що дочка йому помагала.
– Хто, – каже, – тобі помагав? Признайся, то тобі все дарую.
– Дочка, – каже.
– Подивися же, – каже, – яку я їй кару дам.
Спровадив бондарів, зробили бочку, забили залізними обручами і на море спровадили, щоб вона пропала.
Тоді він його відправив, дає йому грошей.
– Ну, – каже, – нема мені до тебе рації, бо якби ти мені одразу признався, то я б і тебе стратив, і її стратив.
Узяв той гроші і пішов. Іде та йде. Проходить море, може, з версту, коли аж спом'янув.
– А, – каже, – Боже ласкавий! Вона мені помагала у всьому, а я її забув.
Вернувся у версту. Бочка тая припливає. Хукає він у дно, вона й розлетілася.
– А, – каже, – прозівав ти. Коли б ти був уперед прийшов, а тепер батько наш уже знає, уже догадався.
Уже той знає думки, що вони думають, – догадався.
– Ну, сідай, – каже вона, – на мене.
Сідає він
