а всередину йому не можна – і кричить до попа:
– Слухай-но, попе, чи не бачив ти таких-то й таких?
– Бачив, – каже, а сам не оглядається, – як ця церква строїлася, а мене попом поставили, то я бачив, як вони бігли.
– Брешеш, – каже, – попе, ти бачив тепер.
– Ні, – каже, – тепер не бачив.
Той зі злості взяв, моху вдер і полетів назад. Прилітає до своєї жони.
– Що ж ти – догнав їх? – питає вона.
Він і розповів, кого бачив.
– Це ж наша дочка все те робила! А то який мох? Покажи. Це нашої дочки коси.
– Ex, коли б я знав, стара, то б я з'їв зовсім і попа, і церков.
Полетів, доганяє, а вони кілька миль пройшли. От панна стала яблунею, а Петрусь став старим дідом – сивий такий, як голуб. Воду носить, поливає ту яблуню, ще й на ногу прилягає.
– Здрастуй, діду! Що ти робиш?
– Яблуню поливаю.
– Нащо ж ти її поливаєш, коли вона вже зародила?
– Я, – говорить, – її жалую, бо з неї користь маю.
– Ну, діду, добре. А не бачив ти часом таку дівку із таким-то і таким хлопцем?
– Бачив, – каже.
– Коли?
– Як оцю яблуню садив. А та яблуня вже зародила чотири роки.
– Брешеш, діду, – каже.
– Ні, – каже, – ти сам брешеш.
Той не міг нічого й зробити. Зірвав яблуко і вернувся до жони до своєї.
– То ж яблуко – тіло її! Дурний ти, дурний. Чом ти її не з'їв?
– Е, якби я знав, то я б і яблуню з'їв.
– Доганяй таки їх. Лети!
Полетів змій. «Пожеру їх», – думає. От доганяє вже їх. От панна віддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад себе і стала ріка невелика, на верству. Петрусь став лебедем, а вона стала лебідкою. Тоді прилітає змій. Лебеді плавають. Він зігнувся і став пити, – хтів випити ту річку, щоб її не було. Як опився та й лопнув і пропав. Тоді вони виходять. Петрусь став парубком, а панна стала дівчиною. Вона каже:
– Ходімо до батька, до матері до твоєї.
Приходять до батька, до матері. Вона остається на дворі під вербою, а йому й сказала:
– Як увійдеш у хату, – каже, – усім кланяйся, тільки батькові й матері не кланяйся, бо забудеш, де був, що робив, забудеш і мене. А батькові і матері вже разом зі мною поклонишся.
Входить він в хату, усім поклонився, а батькові й матері – ні. А батько й мати кажуть:
– Як то можна, сину, ми тебе годували, дожидали, як яйця червоного, а ти нам не уклонився.
Він взяв і уклонився та й забув про неї. Вона стоїть, дожидає. А далі пішла до корчми. Празник був, музики грають. Сіла вона, сидить. Попова наймичка питається:
– Звідки ти?
– З усього світа.
– Куди ж ти, небого, ідеш?
– Де б, – каже, – служби найти.
– Іди ж, – каже, – я тебе заведу до свого священика, тобі добре буде.
– А, – каже, – бабусю, коли б ви завели, то добре
