«всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини всесвітнього масштабу.
Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише певні представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям у країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. А це, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.
Доктринальні погляди М. Грушевського на державний переустрій Росії
Останні за часом серйозні дослідження свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, яких дотримувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були такі:
– провідником національного відродження в Україні є український інтелігент;
– безперервність історичного буття українського народу – доконаний факт;
– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея».
Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення словосполучення «українська національна ідея» так і не дав – чи то за браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», («духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження»). А «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського»[39]. На думку Грушевського-науковця, в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[40], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав такий висновок: основними завданнями національного руху мають бути формування національної свідомості, поширення видавничої справи, засвоєння мови, створення національної школи, поширення освіти, розвиток літератури та літературного процесу.[41]
Оскільки, на думку М. Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», остільки саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація
