Леніна зважати на національні потреби радянських народів, відійти від «унітаристських» поглядів, сформулювати ідею СРСР, у якому українці – бодай формально – отримали право жити у складі автономної держави – «право, якого їх позбавила Російська імперія та в якому їм відмовляли білогвардійські сили»[58]. Та ціною цього права стали десятки мільйонів наших співвітчизників, безвинно позбавлених життя як внаслідок дій національно свідомих «експериментаторів», так і послідовників В. І. Ульянова-Леніна. Вічна їм пам’ять! Ну а ті, хто скористався (або був змушений скористатися – проти своєї волі) «правом жити у складі автономної держави», сповна заплатили за це «щастя». Їхня доля така: «тоталітарний режим взагалі, а комуністичний особливо, перетворює країну в одне величезне злочинне угруповання, де поруч з нечувано кривавими злочинами, спрямованими проти власного народу, йде процес втягування самого народу в злочини з покладанням на нього колективної відповідальності за ці злочини».[59]
Сучасний стан розуміння проблеми – 5
Наостанок наведімо приклад ще одного гносеологічного підходу до «вивчення» подій, які відбувалися на теренах сучасної України в перші десятки років минулого століття. Власне, його треба означити не як гносеологічний, а як вербальний, оскільки жодного пізнавального навантаження роботи такого ґатунку не несуть взагалі. Твори такого штибу рясніють фразами на кшталт: «…для відродження державності українці, як і інші народи, мали необхідний мінімум передумов. У поясненні того, що історична альтернатива не була реалізована українцями, можна виділити цілий комплекс факторів, проте компаративний аналіз визвольної боротьби свідчить, що за багатьма з них стояли соціалістично-федералістичні погляди національного проводу».[60]
Або: «…в теоріях визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи досягнення автономії визначалось як один з етапів на шляху відновлення втраченої державності. В умовах нестабільності збереження великої держави це гарантувало «малим» народам захист від претензій на їхню територію інших європейських країн, як, наприклад, Німеччини. Українські лідери визвольної боротьби після очевидного розвалу імперії продовжували боротися за федералізацію, а проголошення незалежності пояснювали як тимчасовий відступ від ідеалів. Така позиція пояснює їх пасивність у процесах державотворення».
Або: «Негативна оцінка державності була перейнята лідерами Української революції з політичних теорій попередників. Неповна соціальна структура українців сприймалась як позитивний факт – немає верстви, яка пригнічує інші, немає потреби вести з нею боротьбу та руйнувати державу як механізм, що забезпечує гноблення».
Або: «Центральна Рада до кінця не усвідомлювала себе як національну владу, тому її дії були нерішучими. Ще однією з причин нерішучості лідерів України була невпевненість у тому, що український народ
Український національний рух в контексті визвольної боротьби народів Центрально-Східної Європи (кін. ХІХ ст. – 1920 р.): компаративний аналіз. – 2002. – С. 13—14.
