кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши своє худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Коли-небудь я таки наб'ю йому морду», – часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Жорстокі й хижі, як у ласки, очі тепер дивились на Мартіна докірливо.
– Ну? – спитав Мартін. – Чого?
– Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері, – напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем, – а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!
Мартін хотів був відповісти, та передумав, – не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш ця картина подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:
– Ти що, привида побачив?
Мартін глянув йому просто в очі, – малі, мов намистинки, люті й полохливі, – і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці – догідливі, улесливі й масні.
– Так, – відповів Мартін, – я побачив привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!
Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.
– Тільки не грюкай дверима, – застеріг його містер Хігінботем.
Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо.
Містер Хігінботем переможно глянув на жінку.
– Впився, – хрипко прошепотів. – Я ж тобі казав, що він надудлиться!
Вона покірливо хитнула головою.
– Та в нього й справді блищать очі, – погодилась, – і комірця немає, а як ішов, надів. Може, й випив чарку-дві.
– Та він на ногах ледве стоїть, – запевняв її чоловік. – Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої.
– То він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок, – зауважила вона. – Там же темно.
Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім'ї.
– А я кажу тобі, що твій дорогий братик п'яний.
Голос у нього був холодний і гострий, він наче
