я напився, – хвастовито сказав Джім і нервово засміявся. – Набрався під зав'язку. А з якою дівчиною був – розкіш! Біллі довів мене додому.
Мартін кивнув, – це в нього був звичайний знак уваги до співрозмовника, – і налив собі чашку простиглої кави.
– Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? – запитав Джім. – Буде пиво. Тільки, коли прийде компанія з Темскола, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкий смак у роті!
Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.
– Ти знаєш Джулію?
Мартін похитав головою.
– Це моя любка, – пояснив Джім. – Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб'єш. Їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.
– У тебе я не одбив ще жодної, – байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.
– Ні, одбив, – заперечив Джім. – А Меггі?
– Ніколи я не мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею не танцював.
– А той вечір і наробив усе! – скрикнув Джім. – Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було досить. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець. Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захотів, вона одразу прибігла б до тебе.
– Але я не захотів.
– То дарма. Я однак дістав одкоша. – Джім глянув на Мартіна з шанобливим подивом. – Як це тобі вдається, Марте?
– Просто не звертаю на них уваги, – відказав той.
– Тобто прикидаєшся, що тобі на них наплювати? – жваво випитував Джім.
Мартін хвильку подумав, а потім сказав:
– Може, це теж помагає, але я справді… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.
– От шкода, що тебе вчора не було у Райлі, – вирвалося нараз у Джіма. – Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти пропадав учора?
– В Окленді був, – відповів Мартін.
– У театрі?
Мартін відсунув тарілку й підвівся.
– То що, підемо сьогодні на танці? – гукнув йому вслід Джім.
– Ні, навряд, – відказав Мартін.
Він спустився сходами і вийшов на вулицю, глибоко вдихаючи повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а від Джімової балаканини мало не збожеволів. Бували хвилини, коли Мартін насилу стримувався, щоб не тицьнути його носом у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, то далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища – людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз – сестра, сестрин дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов'язане його життя. Таке існування
