На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, тягнучи за собою приятельку, гукнула:
– Стривай, Білле! Куди ти поспішаєш? Невже хочеш утекти від нас?
Мартін спинився і, сміючись, повернув до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і звідси Мартін міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона, напевно, мала тут пройти, бо це дорога до її дому.
– Як її звуть? – запитав він сміхотливу дівчину, киваючи на чорнооку.
– А це вже спитайте її саму, – відповіла та, знову засміявшись.
– Ну, то як? – звернувся він до смаглявої.
– А ви хіба сказали нам своє ім'я? – одрубала дівчина.
– Та ви мене й не питали, – усміхнувся він. – А втім, ви вгадали. Мене звуть таки Біллом.
– Ану вас! – дівчина палко й визивно глянула йому в очі. – Ні, направду скажіть.
І знов глянула на нього. Жінка всіх віків дивилась на нього її очима. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати до неї потягу, і йому були приємні її палкі погляди. О, він знав жінок, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легшого життя і палко жадали знайти хоч крихту щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність у тяжкій праці, або чорна відхлань занепаду, до якого вела страшна, хоч і краще оплачувана, дорога.
– Білл, – повторив він. – Їй-богу, Білл, і не інакше.
– А не брешете? – не повірила дівчина.
– І зовсім не Білл, – докинула друга.
– А ви звідки знаєте? – спитав він. – Ви ж раніш ніколи мене не бачили?
– Дарма. І так видно, що ви нас дурите.
– Направду, Білл, як вас звати? – не вгавала перша.
– Хай буде Білл, – заявив він.
Вона жартівливо поплескала його по плечі.
– Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!
Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.
– Давно з консервного заводу? – спитав він.
– А звідки ви знаєте?.. Ой, леле, він, певно, хіромант! – вигукнули дівчата.
І поки Мартін перекидався з ними пустими жартами, перед його очима враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе-таки встигав стежити за людським потоком, що ринув од театру. І от в одсвіті ліхтарів він побачив її, вона йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце.
