забаву на службу Божу? А де ваші очі, пане штабний наглядачу? Таж ви всі солдати, а не якісь там придуркуваті цивільні. Ваш обов’язок поводитися так, як це личить солдатам, хоча б і в церкві. Киньтеся, грім би вас побив, шукати Бога, а воші шукатимете вдома. На цьому я скінчив, гультіпаки, й прошу, щоб на відправі ви поводилися пристойно, а не так, як минулого року, коли позаду вимінювали один одному казенну білизну за хліб і жерли його під час піднесення святих дарів.
Фельдкурат зійшов з амвона й попрямував у ризницю, за ним подався й тюремний наглядач. За хвилину той повернувся, підійшов просто до Швейка, витяг його з групи двадцяти підштанків і відвів до ризниці.
Фельдкурат сидів, розвалившись, на столі й скручував цигарку. Коли Швейк увійшов, він сказав:
– Ага, ось і ви. Я поміркував і гадаю, що бачу вас наскрізь. Розумієш, шибенику? Це перший випадок, коли хтось тут у церкві при мені розрюмсався. – Сплигнувши зі стола, він шарпнув Швейка за плечі й крикнув, стоячи під великим насупленим образом Франциска Салезького[109]. – Признайся, пройдисвіте, адже ти лише комедію строїв!
Франциск Салезький допитливо поглядав з образа на Швейка. З другої стіни, з іншого образа, здивовано дивився на Швейка якийсь мученик, що його пиляли невідомі римські солдати, й зубці пилки саме врізалися йому в оголений зад. На обличчі мученика не було помітно ні страждання, ні радості, ані жодного мученицького ореолу. На його обличчі застиг лише подив, немовби він збирався сказати: «І як це я, власне, вскочив у таку халепу, що це ви, панове, зі мною робите?»
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, – серйозно сказав Швейк, ставлячи все на карту, – сповідаюся Богу всемогутньому й вам, достойний отче, як заступникові Божому, що справді я рюмсав лише заради сміху. Я ж бачив, що до вашої проповіді бракує одного покаянника, до якого ви даремно зверталися в своїх словах. Отож я й хотів зробити вам приємність, аби ви не думали, ніби на світі вже немає добрих людей. А потім я й сам хотів повеселитися, щоб мені відлягло від серця.
Фельдкурат допитливо глянув у добродушне обличчя Швейка. Сонячний промінь заграв на похмурому образі Франциска Салезького й теплом своїм зігрів здивованого мученика на протилежній стіні.
– Ви мені чимраз більше подобаєтеся, – сказав фельдкурат, знову сідаючи на стіл. – З якого ви полку? – Він гикнув.
– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що належу й не належу до дев’яносто першого полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.
– А за що ж ви тут сидите? – спитав фельдкурат, гикаючи.
З каплиці було чути звуки фісгармонії, яка заступала орган.
Музикант-учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував із фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці звуки зливалися в якусь не відому досі доричну гаму.[110]
– Насмілюсь
Франціск Салезький (Франсуа Сальський) (1567—1622) – єпископ Женевський (з 1602 р.), теолог, проповідник, літератор, мораліст. Відігравав значну роль в русі Контрреформації. Проголошений Вчителем Церкви. В 1610 р. разом із Жанною де Шанталь заснував Орден візітандінок. Заснував чол. Орден Салезіанців та жін. Салезіанок (за кількістю членів посідає зараз третє місце серед чоловічих орденів і друге серед жіночих). Духовні твори Франсуа Сальського мали значний вплив на розвиток художніх форм французької літератури. Вважається покровителем журналістів.
…якусь невідому досі доричну гаму – музичний лад в старогрецькій музиці.
