йому в руку десятку. – Це вам про всякий випадок, – сказав він і потяг Швейка з собою до пивної на розі, – я вас розумію, і вам нема чого боятись.
Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж під ранок, збудив Швейка і сказав:
– Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом… Або краще зваріть ґроґ.
Глава XI
Швейк із фельдкуратом їдуть правити польову месу
I
Підготовка до вбивства людей відбувалася завжди з ім’ям Бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку витворило людство у своїй фантазії.
Стародавні фінікіяни, перш ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби Божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління, коли збирались на війну, аби вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.
Людожери гвінейських і полінезійських островів, перед тим як урочисто зжерти своїх полонених або непотрібних їм людей, як от: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм чи просто цікавих, – приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди. Через те що в їхні землі ще не проникла культура риз, вони прикривають стегна просто вінками зі строкатого пір’я лісових птахів.
Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла найурочистіші богослужіння: велику месу зі співами.
Під час страти злочинця завжди присутній священик, який своєю присутністю обтяжує приреченого.
У Прусії пастор підводив нещасного звинуваченого під сокиру, в Австрії католицький священик – на шибеницю, у Франції – під гільйотину, в Америці – на електричний стілець, в Іспанії – на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом. У царській Росії бородатий піп водив революціонерів на смерть тощо.
Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: «Тобі тільки відрубають голову або повісять, задушать чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки ось цей мусив витерпіти».
Велика бойня – світова війна – теж не обійшлася без благословення священиків. Фельдкурати всіх армій молились і правили меси за перемогу того табору, чий хліб їли.
Під час страти солдатів-бунтівників з’являвся священик. Священника можна було побачити й на стратах чеських легіонерів.
Нічого не змінилося від тих часів, як розбійник Войтєх[143], котрого нарекли «святим», з мечем в одній руці й з хрестом у другій брав участь у різанині й винищуванні прибалтійських слов’ян.
В усій Європі люди йшли, наче худоба на бойню, куди їх вели не тільки різники-імператори, королі, президенти та інші можновладці й полководці, але й священики всіх конфесій, які їх благословляли й приводили їх до лицемірної присяги «на землі, в повітрі, на морі» тощо.
Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт,
…pозбійник Войтєх – Войтєх (Адальберт; 956—997) – єпископ Празький (982—988 і 992—997). Походив з княжого роду Славниковців. Освіту дістав у Магдебурзі. Боровся проти напів’язичницьких народних сект та звичаїв (багатожонство, шлюби між родичами, торгівля полоненими та рабами тощо), чим викликав глухий спротив широких верств. Після добровільної відставки перебував рядовим ченцем у монастирях Монте-Кассіно та Авентінському (Італія). Заснував у Чехії кілька монастирів і вів широку місіонерську діяльність. Автор легенд про Св. Алекса і Св. Горгонія, однієї з перших чеських дух. пісень «Господи, помилуй нас» тощо. Загинув мученицькою смертю 23.ІV.997 р. під час своєї останньої місіонерської подорожі до Східної Прусії (біля сучасного Гданська в Польщі). Його тіло на вагу золота викупив польський князь Болеслав Хоробрий і урочисто поховав у Гнєздно (1000 р.) – центрі щойно заснованого архієпископства. В 1039 р. чеський князь Бржетіслав переніс останки Св. Войтєха до Праги. Св. Войтєх нарівні із Св. Вацлавом вважається патроном Чехії. В 999 р. Войтєха було канонізовано і проголошено святим. Пошановується також в Польщі та Угорщині.
Гашек висловлює свою суб’єктивну думку про цю історичну постать.
