забере до себе він, і коли-небудь, коли помре Помпонія, вони будуть разом усю вічність. Багато разів, іще в домі Авла, її дитячу голівку мучило питання – чому вона, християнка, нічого не може зробити для розп'ятого, про котрого з таким розчуленням говорив Урс? Але тепер ця мить настала. Лігія була майже щаслива й почала розповідати про своє щастя Акті, але та не могла її зрозуміти. Покинути все, покинути дім, багатство, місто, сади, храми, портики, все прекрасне в житті, покинути сонячний край і близьких людей – для чого? Для того, щоб утекти від кохання молодого, красивого воїна? Це в голові Акти не вкладалося. Часом вона відчувала, що якась правда тут є, що, можливо, є навіть велике, таємниче щастя, але зрозуміти цього до кінця вона не могла, тим паче, що Лігію ще очікувало викрадення, котре могло завершитися невдачею, могло навіть коштувати їй життя. Акта за натурою була боязка і зі страхом думала про те, що принесе цей вечір. Та Лігії вона про свої побоювання говорити не хотіла, а тим часом зовсім розвиднилося, сонце зазирнуло до атрію. Акта почала переконувати Лігію відпочити – адже це так необхідно після безсонної ночі. Лігія не опиралась, і обидві вони пішли до кубікулу, просторої опочивальні, вбраної з розкішшю, гідною колишньої коханки імператора. Обидві лягли поряд, але Акті, незважаючи на втому, не спалося. Жити в журбі й тузі вона давно звикла, одначе тепер душу її бентежив раніше незнаний їй неспокій. Досі її життя бачилось їй просто безрадісним і позбавленим сподівання на ліпше завтра, тепер же воно раптом здалось Акті ганебним.
Думки її все більше викликали замішання. Двері до світла то знову прочинялися, то зачинялися. Але в ту мить, коли вони прочинялися, світло було таким сліпучим, що Акта нічого не могла розрізнити. Вона скоріше тільки здогадувалася, що в цьому сяйві криється безмірне блаженство, поряд з яким усяке інше настільки мізерне, що, якби, приміром, імператор усунув Поппею і знову покохав її, Акту, то навіть це було б сущою дрібницею. І раптом їй подумалося, що імператор, котрого вона кохала й мимоволі вважала якимсь напівбогом, така сама жалюгідна істота, як усякий раб, і що палац із колонадами з нумідійського мармуру аж ніяк не ліпший за купу каміння. Врешті-решт непевні ці почуття й думки стали для неї нестерпними. Їй хотілося заснути, але тривога відганяла сон.
Гадаючи, що Лігія, над котрою нависло стільки загроз і непевності, теж не спить, Акта повернулася до неї, щоб поговорити про майбутню втечу.
Та Лігія спала спокійно. До затемненого кубікулу через нещільно запнену завісу проникала вузька смужка світла, і в його променях танцювали золоті пилинки. Акта розгледіла ніжне личко Лігії, що спочивало на оголеній руці; повіки були опущені, рот злегка відкритий. Лігія дихала рівно, але так, як дихають уві сні.
«Вона спить, вона може спати! – подумала Акта. – Вона ще дитя».
Через хвилину, одначе, спало на думку, що дитя це воліє втікати, ніж стати коханкою Вініція, віддає перевагу злидням над ганьбою, бурлакуванню – над чудовим будинком у Каринах, над вбраннями, коштовностями, над учтами, звуками лютень і цитр.
«Чому?»
