Quo vadis. Генрик Сенкевич
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Quo vadis - Генрик Сенкевич страница 42
Але Лігія закричала:
– Урсе! Урсе!
Її біле вбрання легко було розгледіти. Тож Атацин другою, вільною рукою гарячково почав накривати її своїм плащем, як раптом жахливі обценьки охопили його шию, а на голову йому впала, мов камінь, величезна нищівна маса.
Він упав через мить, як віл під ударом обуха біля вівтаря Юпітера.
Більшість рабів лежали на землі або намагалися рятуватись, розбиваючись у темряві об товсті мури. Лишилися на місці тільки потрощені в сум'ятті ноші. Урс ніс Лігію в Субуру, товариші його рухалися за ним, поступово розсіюючись дорогою врізнобіч.
Але раби почали збиратися біля будинку Вініція й радитися. Не сміли ввійти. По короткій нараді повернулися на місце сутички, де знайшли кілька мертвих тіл, а між ними Атацина. Той здригався ще, але по хвилинній сильній конвульсії витягнувся й лишився непорушним.
Тоді забрали його й повернулися знову до брами. Треба було, одначе, повідомити володарю про те, що сталося.
– Гул он хай скаже, – зашепотіло кілька голосів. – Кров у нього, як у нас, на лиці. І володар любить його. Гулону безпечніше за інших.
І германець Гулон, старий раб, який колись виняньчив Вініція й успадкований був ним од матері, сестри Петронія, мовив:
– Я скажу, але підемо всі. Хай не на мене одного впаде його гнів.
Вініцій почав уже зовсім дратуватися. Петроній і Хрисотеміда посміювалися з нього, але він ступав швидким кроком по атрію, повторюючи:
– Вже мусили бути!.. Вже мусили бути!
І хотів іти, а ті обоє стримували його.
Але раптом у передпокої почулися кроки і до атрію ввалилися юрмою раби, а ставши швидко під стіною, піднесли руки догори й заволали зляканими голосами:
– А-а-а!.. а-а!
Вініцій кинувся до них.
– Де Лігія? – закричав страшним, зміненим голосом.
– А-а-а-а!..
Тут Гулон висунувся наперед зі своїм закривавленим обличчям, волаючи поквапно й жалібно:
– Ось кров, володарю! Оборонялись ми! Ось кров, володарю, ось кров!..
Але не встиг договорити, як Вініцій схопив бронзовий світильник і одним ударом розбив рабові череп, потім, стиснувши свою голову руками, вчепився пальцями у волосся, повторюючи:
– Me miserum! Me miserum!..[167]
Обличчя його посиніло, очі закотилися під лоба, піна виступила на вустах.
– Різок! – проревів урешті нелюдським голосом.
– Володарю! А-а-а-а! Змилуйся! – стогнали раби.
Але Петроній підвівся з гидливим виразом на обличчі.
– Ходімо, Хрисотемідо! – сказав. – Якщо хочеш дивитися на м'ясо, я накажу розбити ятку різника в Каринах.
167
Нещасний я!