значно старша! Озвалося в ній уражене самолюбство, охопив її неспокій, і різні побоювання закружляли в її голові. «Може, її Нерон не бачив або, дивлячись крізь смарагд, не оцінив. Але що може статись, якщо він зустріне її вдень, при світлі сонця, таку дивну?.. До того ж вона не рабиня! Донька царська, щоправда з варварів, але донька царська!.. О боги безсмертні! Вона так само гарна, як я, але молодша!» І зморшка між бровами стала ще глибшою, а очі її з-під золотавих вій блиснули зимним вогнем.
Але, звертаючись до Лігії, почала запитувати з позірним спокоєм:
– Говорила з імператором?
– Ні, Августо.
– Чому ж волієш жити тут, а не в Авла?
– Я не волію, пані. Петроній намовив імператора забрати мене в Помпонії, але я тут по неволі, о пані!..
– І хотіла б повернутися до Помпонії?
Останнє запитання Поппея задала м'якшим і лагіднішим голосом, так що в серці Лігії зажевріла несподівана надія.
– Володарко! – мовила, простягнувши до неї руки, дівчина. – Імператор обіцяв оддати мене як рабиню Вініцію, але ти заступись за мене й поверни мене Помпонії.
– Значить, Петроній намовив імператора, щоб той забрав тебе в Авла й оддав Вініцію?
– Так, володарко. Вініцій уже сьогодні пришле по мене, але ж ти, милосердна, зглянься наді мною.
Кажучи це, вона схилилась і, схопивши за поділ сукні Поппеї, чекала на її слово з серцем, що виривалося з грудей. Поппея повернула до неї за хвилину обличчя, освітлене злим усміхом, промовила:
– Отож я тобі обіцяю, що вже сьогодні ти будеш рабинею Вініція.
І відійшла як видіння красиве, але недобре. До слуху Лігії та Акти долинув тільки крик немовляти, що невідомо чому заплакало.
Очі Лігії теж налилися слізьми, та за хвилину вона взяла руку Акти й мовила:
– Повертаймося. Помочі належить чекати лише звідти, звідки вона може прийти.
І вони повернулися до атрію, котрого не покидали вже до вечора. Коли стемніло й коли рабині внесли чотирикратні світильники з великими язиками вогню, обидві були дуже бліді. Розмова їх щохвилини переривалася. Обидві прислухалися, чи хто не йде. Лігія твердила, що їй жаль покидати Акту, але позаяк Урс мусить там уже чекати в темряві, вона воліла б, аби все сталося сьогодні ж. Дихання її виказувало тривогу, воно ставало все частішим і напруженішим. Акта гарячково збирала, які могла, коштовності та, зав'язуючи їх у кутик пеплуму, заклинала Лігію, аби та не відмовлялася від дару, що міг би знадобитися при втечі. Часом западала німа тиша, повна слухових ілюзій. Тоді обом здавалося, що чують то якийсь шепіт за завісою, то далекий плач дитини, то гавкіт собак.
Раптом завіса, що відділяла передпокій, безшумно відсунулась і високий, чорнявий чоловік із обличчям, побитим віспою, з'явився, мов дух, в атрії. Лігія вмить упізнала Атацина, вільновідпущеника Вініція, котрий приходив до дому Авла.
Акта скрикнула, але Атацин вклонився низько і сказав:
– Вітання божественній Лігії від Марка Вініція,
