ворожбитські засоби, до яких удавалися врешті-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двір і на Рим. Імператор, який при народженні дитини шаленів од радості, шаленів тепер од розпачу і, зачинившись у себе, протягом двох днів не приймав їжі й, незважаючи на те, що палац кишів юрмами сенаторів та августіанів, які поспішали висловити жаль та співчуття, не хотів нікого бачити. Сенат зібрався на надзвичайне засідання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити їй храм і призначити особливого жерця. Складали також нові на честь померлої жертви, відливали їй статуї з дорогоцінних металів, а похорон був сама нечувана урочистість, на якій народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався імператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.
Петронія занепокоїла та смерть. Відомо вже було в усьому Римі, що Поппея приписує її дії чар. Повторювали те за нею й лікарі, що в такий спосіб могли виправдати безуспішність своїх зусиль, і жерці, жертви яких виявилися безсилими, і заклинателі, що дрижали за своє життя, і народ. Петроній радий був тепер, що Лігія втекла; позаяк і не зичив зла Авлу, а бажав добра й собі, й Вініцію, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспішив на прийом, улаштований для сенаторів і августіанів, аби переконатися, наскільки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобігти наслідкам, які могли б із того виникнути.
Припускав також, знаючи Нерона, що той, хоча й не вірив у чари, удаватиме, що вірить, і тому, аби ошукати свій біль, і тому, аби комусь помститися, і врешті, аби запобігти припущенням, що боги починають його карати за лиходійства. Петроній не гадав, що імператор міг навіть власне дитя любити щиро і глибоко, хоча й удавав палке почуття, був, одначе, певен, що перебільшуватиме страждання. Таки не помилився. Нерон вислуховував слова розради сенаторів і вершників з кам'яним обличчям, з очима, втупленими в одну точку, й видно було: якщо навіть щиро страждає, то водночас думає і про те, яке враження справляє його страждання на присутніх, заразом позує, наслідуючи Ніобу[184], й дає виставу батьківської жалоби, як коли б її грав комедіант на сцені. Не зумів навіть при тому витримати позу мовчання й ніби скам'янілого страждання, бо раз по раз робив жести, нібито посипав голову прахом земним, а подеколи стогнав глухо, побачивши ж Петронія, підхопився і трагічним голосом почав так волати, щоб усі його могли почути:
– Eheu!.. І ти ж винен у її смерті! За твоєю порадою ввійшов у ці стіни злий дух, який одним поглядом виссав життя з її грудей… Горе мені! Й волів би, щоб очі мої не дивилися на світло Геліоса… Горе мені! Eheu! Eheu!..
І, підвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петроній у ту ж мить, вирішивши поставити все на один кидок гральної кості, простягнув руку, зірвав швидко шовкову хустку, що її Нерон завше носив на шиї, й поклав йому її на вуста.
– Володарю! – виголосив урочисто. – Спали Рим і світ зі страждання, але збережи нам свій голос!
Сторопіли присутні, сторопів на
