їй цілком вистачає, щоб одягтися як слід. Вона жінка самотня, – чого ж їй ще треба?
Йоган. Гм! У нас в Америці не так міркують.
Бернік. Ще б пак! В Америці, наскрізь просякнутій агітацією. Але в наше маленьке містечко зараза, дякувати Богу, поки ще не пробралася; тут жінки задовольняються скромним становищем. Втім, Марта сама винна. Вона давним-давно могла б влаштуватися пристойно, якби схотіла.
Йоган. Тобто могла б вийти заміж?
Бернік. І навіть зробити прекрасну партію. їй траплялося кілька таких, як це не дивно: дівчина без ніяких коштів, не молоденька і при тому нічим не видатна…
Йоган. Нічим не видатна?
Бернік. Ну, я ж її не звинувачую в цьому. Я взагалі і не бажав би бачити її іншою. Ти сам розумієш, у такому великому домі, як наш, своя людина завжди придасться.
Йоган. Так, але як це все для неї самої?…
Бернік. Для неї як? Що ж, у неї є про кого і про що піклуватись. Тут і я, і Бетті, і Улаф. Не можна ж усе тільки про себе думати – особливо жінкам. Кожен з нас є членом суспільства, більшого або меншого за обсягом, яке він повинен підтримувати і якому повинен служити. Так принаймні я роблю.
Управитель Крап входить з правого боку.
Ось тобі зразу доказ. Ти гадаєш, я зайнятий тепер особистими справами? Аж ніяк. (Звертаючись до Крапа.) Ну?
Крап (вказуючи на купу паперів, стиха). Усі купчі готові.
Бернік. Чудово! Прекрасно! Ну, тепер тобі доведеться мені пробачити, зятю. (Напівголосно і багатозначно.) Ще раз спасибі, Йогане, і будь певен, що де й чим тільки я можу служити тобі… Ну, та ти мене розумієш!.. Ходімте, пане Крап.
Бернік і Крап ідуть до кабінету.
Йоган (деякий час дивиться йому вслід). Гм!.. (Хоче спуститися в сад, але спиняється, побачивши Марту, яка входить з правого боку, з корзиною в руках.) Ось і ти, Марто!
Марта. Ах, це ти, Йогане?
Йоган. А ти вже в похід так рано?
Mарта. Так. Ти почекай трошки, зараз, мабуть, прийдуть інші. (Хоче йти наліво.)
Йоган. Слухай, Марто, ти завжди така зайнята і поспішаєш?
Марта. Я?
Йоган. І вчора ти ніби уникала мене, – мені не пощастило і двох слів з тобою сказати, – і сьогодні…
Марта. Так, але…
Йоган. А колись ми з тобою були нерозлучні… росли разом, грались…
Марта. Ах, Йогане, з тих часів багато води спливло…
Йоган. Що ж, якихось п'ятнадцять років, не більше, не менше. По-твоєму, я так дуже змінився?
Марта. Ти? О, так, і ти теж, хоча…
Йоган. Що?
Марта. Ні, так, нічого.
Йоган. Ти, здається, не дуже зраділа, що я приїхав?
Марта. Я так довго чекала, Йогане… надто довго.
Йоган. Чекала? Щоб я приїхав?
Марта. Так.
Йоган. Навіщо ж мені, по-твоєму, треба було приїхати?
Марта. Щоб спокутувати свою провину.
Йоган. Мені?
