одного читача до іншого, а й від одного прочитання до наступного. Тому цей твір залишається відкритим для критичної інтерпретації, не допускає якогось остаточного або очевидного розв'язання.
Роман Емілі Бронте називають найпрекраснішою і водночас найжорстокішою історією кохання. Його задум артикульований письменницею у третьому розділі, коли оповідач і персонаж роману містер Локвуд читає на підвіконні в кімнаті, де йому дозволили переночувати, ім'я, «видряпане літерами усіх видів та розмірів: Кетрін Ерншоу, яке деінде чергувалося з «Кетрін Хіткліф» та «Кетрін Лінтон». Героїня роману ніби приміряє дві долі, двох чоловіків, між якими «разючий контраст на зразок того, що відрізняє похмуру гірську місцевість від квітучої рівнини». Ім'я Хіткліфа стоїть першим, але дівчина уже погодилася стати дружиною іншого – Лінтона. Е. Бронте ставить свою героїню перед жорстокою дилемою, і «правильний» вибір Кеті спричиняє центральний конфлікт роману – між природним, інстинктивним почуттям і раціонально тверезим розрахунком. Про незбагнену єдність долі і духу, про нерозривність двох споріднених душ Е. Бронте вже писала у своїх поезіях. За визнанням, зробленим Кеті в розмові з Неллі Дін, почуття до Хіткліфа – більше ніж кохання:
«Найбільшим горем у житті для мене були знегоди Хіткліфа; я їх бачила і відчувала з самого початку! Він – найбільша дума мого життя. Якщо все навколо зникне, а він залишиться – я буду жити; та якщо все залишиться, а його не буде – всесвіт стане для мене безмежно чужим, і я більш не буду його часткою. Моє кохання до Лінтона, як листя в лісі: час змінить його, як зима змінює дерева. А моя любов до Хіткліфа схожа на одвічне багатство земних надр: вона – життєдайне джерело, хоч і невидиме зовні. Неллі, я – то і є Хіткліф! Він завжди, завжди в мене на думці; і то не радість – бо ж я сама не радію з себе, – а буття мого «я».
Едгар Лінтон – інший, причому в найширшому розумінні: він належить іншому світові, чужому для Кеті. Гарний і лагідний, вихований, багатий, він пропонує їй спокійне і захищене життя, він ніби заблукав до «Грозового Перевалу» з інших англійських романів XIX століття, наприклад написаних Джейн Остен. Одружившись з ним, Кеті переїжджає до Трашкрос-Грейндж і відчуває себе там, як у в'язниці, з якої для героїні XIX століття немає виходу.
У відтворенні історії кохання Кеті Ерншоу відчутні дві англійські літературні традиції – готичного роману і роману сімейно-побутового. Пристрасть Кеті і Хіткліфа належить до першої, тоді як її шлюб з Лінтоном до другої традиції. Якщо б Е. Бронте у «Грозовому Перевалі» обмежилась історією кохання Кеті до Хіткліфа і Лінтона, її роман можна було б вписати у традицію літератури класичного реалізму. Письменниця змогла відтворити культурні стереотипи століття та залежність людини від соціальних обставин. Вона і тоді б перевершила своїх сучасників дослідженням філософії кохання, аналізом структури пристрасті та глибинних рівнів психічного життя людини, невідомих літературі того
