маєш бартку, – чому ж гори досі не чисті?
– Не прийшов ішє чєс…
– І не прийде, ґаздо. Жодне повстання нам не поможе. Нам поможе освіта, конституція – от куди треба направити сили. А проти бартки вони зуміють поставити бартку, а то й десять.
– Лиш не у нас у горах. На долах оден вартуєт, як оден, а то й ніц не вартуєт. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда. Шліт на мене дваціт люда у горах! Перестрілєю усіх, єк кутюг!
І ця фраза супроводилася таким широким викликаючим жестом, що Кралевич мимоволі залюбувався. От де справжній народний вождь! От за оцим підуть.
– І все ж, ґаздо славний, жодні повстання, особливо жа-керії, в історії не вдавалися. Їм завжди бракує організованості. Один хоче так, другий хоче інакше.
– У мене би так не було. Маєш робити, що я звелю. А не хочеш – на всі штири вітри, п'єтий шум.
– О! Та се ти про ватагу опришків говориш?
– А хуч би й так! – і знову широкий певний жест.
– Оле… Змовчєли-бисьте краще… Таже пушкарі тут… усяке…
– Шо я пушкарів си бою?
– Та й єгомость…
Кралевича се зачепило. Як? То вже його вважають нарівні з пушкарями, за здібного на донос? І з обуренням сказав:
– Ґазди!.. То ви думаєте, що священик і пушкар – одно? Погано ж ви знаєте нас, священиків. Чи я би на вашого товариша доносив? Чи я би став на панського приспішника?… Я до вас усією душею, а ви…
Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…
– Мені дуже би приємно було побалакати з ґаздою, лиш не знаю, як назвати.
– А видиш? Випитуєт, – щиро вирвалося у когось із присутніх.
– А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю.
– Дуже мило мені спізнатися…
Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які були б на місці, не знав Кралевич.
– Я би з вами, ґаздо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки…
Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово «книжка» було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п'яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертним ставиться у гріх.
Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до «тоє книжки», але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як-небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання.
– Я з їмостею тут… ми би ся не змістили
