мухи. Але коли бесіда часом, не густо, звертається на якісь загальніші тори й починають зачіпатися трохи ширші, ніж парохіальні, теми – Кралевич не витримує і вмішується. Говорить пристрасно, нервово, одразу показує таке знання предмета, таку всебічну ерудицію, що бідні попики гаснуть, умовкають і тільки переглядаються один з одним: звідки ся мара впала в наші гори?
От і тут таке трапилося. Завели отці розмову про різні удосконалення обряду. Один хвалиться, що він таке й таке ввів до своєї служби, чим вона, на його думку, скрасилася безмірно. Другий теж вихваляється, як він скоротив і покращав свою… А Кралевич слухає, слухає і нараз втручається. І слова його такі, що якби бомбу кинув у мирне коло сусідочок, то, мабуть, менше зробила би вражіння.
– А не приходило вам, отці, до голови, що за ті всі зміни ви можете відповідати, і то сильно, перед духовною властею?
– …?
– А так. Бо ви порушили канон.
Отці вибалушують очі. Дехто роззявляє рота.
Їм не зрозуміло, як це… Таже служба від того стала кращою, коротшою, а се є рівно добре й для пастви, й для пастиря. Зрештою – хто мені може в моїй церкві розказувати?
Я ту є ґазда – і годі!
Все це ворушиться в головах панотців, вертиться на язиці, але виповісти ніхто не сміє, бо знають прекрасно, що Кралевич заб'є, запаморочить, засипле цитатами, латиною, і будеш ти у тім усім, як невмитий.
Хтось все ж знаходиться відважний:
– Але що ж тут такого лихого, отче? Ми ж хотіли як краще…
– А хіба ви маєте право хотіти? Хіба ви маєте право порушувати чистоту й правильність обряду? Таж ми мусимо стояти на незбитій основі приписів соборів, отців святих і брев папських – і тільки! Перемін жодних!.. Можемо – і мусимо – уздріти лише переміни, заведені провінціальним собором руським Замойським і підтверджені конгрегаціями римськими та папою. Тільки вони! Тільки ці зміни ще суть і понині для нас нічим не обезсиленою нормою. Всякі ж інші, пізніше зроблені й постановам собору протиставлені, – то є зловживання, які глумляться над повагою церковної законодавчої власті!
Отці переглядаються. Отак вони попали вже й у злочинці, і в глумливці. Біда з сим отцем Кралевичем… Облає тебе хтозна за віщо, зневажить – а ти не знаєш навіть, що й відповісти.
Хтось пробує виправдатися:
– Нам постанови собору того не відомі, то ми й не можемо їх придержуватися…
– Як-то – не відомі? Як-то – не відомі? – кипить отець Кралевич, і очі його блискають. – А «Лейтургіаріонь»?…
– Який лі…тур…аріон?…
– Як-то – який?… Що ви?… «Лейтургіаріонь» – се єсть служебник літургій божественних св. Василія Великаго, Іо-анна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!
– О… вже й я попав у злочинці! – іронічно зітхає отець декан і розводить руками. – Це вже скоро, отці, всі
