то говори на поле: поле тє не зради… Видиш, єку навуку давали старші опришки. Бо то таки бійло у лісі говорити; поза смереков або поза буком може-таки стоєти другий злий чоловік і все вигіти та й чюти, а витак зрадити – та й готова біда. А на поле то чоловік види далеко та й ворих не може підслухати нічо. Видиш. На все був прахтикований нарід.
Та й рабували хіба вни так, заосліпа? Ой, нє! Рабуют вни, скажім, за горов. А йк там си на ні зробит велика поклич та й зачнут їх там добре ловити – вни тогди йдут на рабунок у Волошину, волошинами, ади, ходют. А йк і волошинами на шос зароб'є, то вни передаютси тогди суди, на лєцкий бік, та й рабуют на долах панів та корчмарів. А єк си тут зробе за опришками поголоска, то вни знов укікают за гору. Лови!
І при всякій розмові, при всякій темі один і все той же рефрен:
– Ой, нема, нема вже таких… Перевелиси. Але бо й би си зда-а-ли тепероньки. Ой, би си здали…
Село тужило за опришками.
– Бо то, видиш, єк скривдив тебе пан, ци орендар, ци таки свій багач – йкого ти права можеш доступити? Жадного права ти не можеш доступити, бо усе право у руках панів. Що ж бінному чоловікові зостаєси? Лиш онна надія – опришки. Підеш до них, скажеш кривду свою. Вотаман вислухає. Єк чемне говориш – падут на того кривдника, ограбуют го порєнно. Раз так та другий так – а вно, дивиси, і притихают панки.
І стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людської пошани. Честь попасти до опришків. Видно, не кожний міг тої честі доступитися…
А коли заходила ще розмова про опришківські скарби, про всі оті комори, схованки, де бочівками стоїть золото й срібло, каміння дорогоцінне блищить-переливається, зброя в оливі переховується століттями, у бербеницях стоїть, ніколи не псуючися, лій козячий, бринза якась особлива, буджениці – і все те бережуть якісь могутні слова, що одно слово закляття може устерегти на сотні літ усі оті багатства від розграблення, – поринав тоді Олекса у таємний світ чарівних образів, шалені багатства чимось манили, хоч не знав, пощо вони й куди їх ужити. Тремтів, слухаючи дивних пригод усяких охочих до шукання усіх отих скарбів, хотілося бігти до тих, хто знає, хто володіє тайною, хто міг би кожної хвилі піти, але чомусь не йде, не бере, хоч сам бідує.
– Ту у нас мало де грошей оприських, бо не було де ту їх ховати. Але туда май у гори, то там тих гроше-ей… Тьмами. Бо там є де ховати.
– Гроші то є й ту, лиш єк їх узєти, от у чім річ.
– Був-сми у Жєб'ю, вигів там бабу онну, Савуленка си називає. То вна ми повідала, єк колись віграбували опришки касу дес за горов, то сімнацітеро коней принесло грошей на Жєб'є, та й усі тоті гроші ізсипали опришки у комору у Випчім під Білов Кобилов. Верх є там оден такий, із Криворивні в праву руку, Біла Кобила си називає. Казала баба, ніби усі тоті коні свої вібили опришки та й там позагрібали. То мав бути поправок, де тих грошей шукати. То й шо ж… Шукали люде не раз. Тарниці[49] дубові з коней знаходили у землі, а гроші не могли
Тарниця – сідло.
