з братом своїм Білим Черемошем, і, зливши докупи води свої, пливуть далі вони, все посеред рідних гір, усе з гуцулами.
Так ось він який, славний оспіваний Черемош… І знову став Олекса і захоплено дивився. Стільки наслухався про цю ріку, стільки начувся. В кожнім оповіданні про опришків доконче десь виринав Черемош, доконче відводилася йому десь роль. А скільки людей він годує, оцей Черемош. Того з рибальства, того з лісосплавства, того так, того інак. І любить гуцул свою ріку. Так і не називає по імені – Черемош, а просто – ріка. Бо то все потоки, а це вже – ріка.
Іде за якою справою гуцул і нараз стане над Черемошем, заслухається вічним шумом, задивиться, як із того боку на цей на мацьонінькій дарабчині, невміло соваючи дрючком у воду, переправляються дві дівчини – і мов два цвіти калинових розцвіли посеред спінених, сердитих хвиль…
Черемош жартує. То поверне дарабчину носом зовсім не туди, де треба плисти дівчатам, то наверне бік на камінь, дарабчина похилиться, а дівчата тоді кричать. Так собі, ніби що то так треба – кричати. А й вони знають, і Черемош знає, що то все жарти.
– Ой кобисте перевпули! – кидає гуцул з берега.
– То бестеси видавили! – відхиляє гірська красуня, не надумуючись, і регіт скаче по каміннях ріки разом із хвилями.
– А йгім, Оле… – торкають Олексу в плече хлопці.
Олекса трусив головою, мов скидаючи з себе чари, зітхає – так не хочеться розставатись. Пейсатий корчмар сидить на порозі своєї корчми і від нічого робити перебирає пальцями.
– Ей, хлопці! А де ідете?
Хлопці не відповідають і прискорюють кроку.
– Може, шукаєте роботи? То ставайте у мене на роботу. Хлопці ще прискорюють кроку.
– А може, ви не роботи, а біди собі шукаєте? То най би вна вас укєла одного з другим, – кидає вздогін корчмар, бажаючи лиха хлопцям, яких уперше в житті бачить.
От церковця криворівська. Дзвіничка похилена стоїть окремо. А дорога аж обривається в Черемош. Добре, що тут ніхто не їде возом, бо тоді сторона коліс хіба би в повітрі їхала. Ще трохи – і дорога звертає наліво. Черемош десь віддалився, пішов під скелі. Он видко урвища подряпані: на тім боці прямо в них вгризається вода.
Дорога знов повертає направо – і це вже востаннє. Черемошу вже й не видко. Скоро буде таке місце, що одна нога в Криворівні, а друга в Жаб'ї. «Гордеє село Жєб'є…» Довге воно. Гарна, чарівлива долина, коли її так здавна заселили люди. Тепер би тільки не пропустити Олексі, коли звертати наліво, в полонини. Але недурно цілу зиму розпитувався – втрапив. Зрештою, й нетрудно було, бо люди їхали з полонин. Видко, що з полонин, бо коні натерьохані.
Звернули наліво й сміло зоставили за собою село, людей, живі істоти. Попереду – невідомість, пустелі, скали, дикі звірі… Але зараз хлопці того не відчувають. Сонце світить весело, людей зустрічають, що ідуть з полонин, бербениці теліпаються по боках коней. Так буде й далі.
Але далі
