style="font-size:15px;"> – Я си називаю Олекса. Гєдя мій називаєси Василь Довбуш. Сидит у Печеніжині. Я ту не самий: два моїх товариші є щє тутка зо мнов…
– Таких, єк ти?
– Таких, єк я.
– А де вни?
– Я зара не можу сказати, бо не знаю, куди біг. Я злізу, то буду їх шукати. Ми вийшли з лісу.
– Тут кругом ліс. А єк ви сюди попали?
– Я вам усе оповім, лиш єк мені си ід' вам дістати?
Пастух усміхнувся.
– А єк ти туди зліз, так і назад…
Ясно було, що з землі сюди ще можна було стрибнути, але звідси назад на землю – то вже годі.
– А ти не скалічивси, єк скакав?
– Здає ми си, що ні. Лиш обдер-сми зі шкіри ногу, ади, кров чюрит.
– То байка. Злізай, сарако, вниз. Лиш там мочєр, то дивиси, де сухіше. І йди гет, у мою праву руку утуда. Там є вихід. І я туда надійду.
Олекса поліз униз. Там було темно і вогко. Нога грузла в холодній грязюці, а де її поставити на сухе місце – не було видно. Часом загрузав Олекса так, що ледве витягав ноги. Що й без того його вбрання було не першорядної свіжості, а тепер і поготів. Пару разів зачепився за невидиме суччя під ногами і впав. Тож коли виліз на світло, було на що подивитися. Старий вівчар лиш головою похитав.
– Єк же ви суда си ізнайшли?
Олекса розповів, як умів. Пастух тільки хекав слухаючи.
– Що то є дурне, – оприділив потім. – Таже ми, гірські люде, вік наш, сказати, ту проводимо, але тих трох порогів не знаємо, а ви, молодєки, хтіли ізнайти… Є гроші, є, слова нема, лиш гляба їх дістати. Три нни, кажеш, биндили… Могли би-сьте й три тижні блукати і все по однім місці. Бо то й таке буває. Ходит-ходит чоловік, му си здає, ніби гет далеко увійшов – а він докола їдної кечери си крутит. Шіське ваше, шо ше трафили на полонину, бо могли би й смерті пожити.
– Медвідь?
– Ни конче медвідь – вепер.
Олекса відхитнувся.
– А ту й вепрі є?
Перед сею звіриною, що про неї тільки розповідали в Печеніжині, Олекса мав респект. Він наслухався, яка то немилостива звірюка, що «ви' неї й рєтунку нема». Коби знав, що водиться на Чорногорі, то, може би, й не пішов… Зрештою, раз уже все перебуто й Говерла ось тут, то пошукати скарбів Олекса таки пошукає.
– А де Говерла? Та це ж Говерла.
– Ні. Се не Говерла, а Хом'як.
– Хо-м'я-ак…
– Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти.
– То се не Говерла… Се Хом'я-а-к…
В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало.
– Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір.
Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина – і все те за пусто-дурно. Цілком…
– Нічо, нічо… Ти
