бистро видиралися. Дихали часто, але ще не чули втоми.
Безумно хотілося знати, що от вибіжиш іще на оцей горб, вдряпаєшся іще на оцю кичеру – і перед тобою розкриються любі околиці рідного села, церковця мила усміхнеться привітно, знайомі контури обрію одразу заспокоюючим пластирем ляжуть на стривожену свідомість. А потім хтось крикне:
– А ось наша хата! – і побіжить, на бігу крикнувши формулку прощання. І біглося скоро на той горбок, наче ноги самі несли. Але вибігалося – і замість рідних місць бачився ще ліс, ще урвища, ще пропасті. Оглядалося назад – а там таке, що навіть не віриться, ніби ти це пройшов. Направо, наліво – та ж безвихідь і страшна незнайомість. Найкраща дорога – все ж була вперед. І хлопці бігли. Саме бігли. Їм здавалося, що коли будуть бігти, то все ж кудись скоріше добіжать, скоріше скінчиться оце нервове внутрішнє тремтіння, скоріше будуть дома. Дома. Дома. За всяку ціну дома…
Але коли глянули на сонце, що воно вже торкається краями гори; коли усвідомили собі нараз, що від дому відділяє їх два дні дороги; коли сказали собі, що ночувати доведеться тут, десь під каменем… а вночі прийдуть вовки… блищатимуть їх очі в темряві; коли прийшли до пам'яті всі оповідання про те, як заїдали звірі людей у лісі, як терзав ведмідь, видирала очі рись – стали одразу хлопці й дивилися один на одного.
Видерка заплакав.
– Це ви мене покєгли суда… Йой, Божечку, шо ми ту зробимо у лісі…
Хникання привело Олексу до себе. Одразу почув себе відвічальним[54] за становище, одразу злетіли з нього колективні страхи й влилася в серце індивідуальна сила.
– Но… Годі плакати. Тра нічлігу шукати. На ніч див'ючиси, нікуди не зайдем. А вранці, по-видкому, вже будемо знати, що робити далі. Може, ми вже під Говерлев, лиш не видко. А завтра роздивимося й знайдемо тоді корита…
– Тобі корита в голові, – обзивається Юр. – Ци ми шє вийдемо видцив…
– А чому ні. Єк видти суда, так видси туда.
Сказано було це твердо й авторитетно, але… але…
XII
Три дні. Три дні блукали хлопці по безвихідних дебрах, по найпущих лісах. Забиралися іноді в таке, що не сподівалися й вилізти. Обдерлися, попробивали й порозбивали постоли, одежа шматтями висіла з усіх боків. Вже втратили надію вибратися коли з лісів. Безрадісно, тупо йшли нога за ногою, а ліс усе густішає, а скали все вищають, верхи їх криються в туманах. І тільки один Олекса не втрачає ні відваги, ні надії. Це він іде завжди вперед, це він вилізає на смереку, чи не вздрить чого, се він знаходить, де густіше ягід, бо поїли вже хлопці усе, що забрали були з дому. І нічого… Вершини за вершинами, безконечні числом і висотою, і немає їм рахунку, і немає їм меж. Як небо, як звізди на небі… І ліси безконечні, несходимі, густі й давучі, що налягають, як пісок, і душать, роздавлюють. І пропасті бездонні чорними заявами вишкіряються й ковтати хочуть, щирять зуби трухлявих пнів, позіхають
Відвічальний – відповідальний.
