підхопив персик разом з дощечкою і відніс ж на коліна монархові. Його високість прочитав слова, що не мали ніякого змісту й скидалися на кінець якихось віршів. Він кохався в поезії, а від монархів, що кохаються у віршах, завжди можна багато чого сподіватися:[69] він почав міркувати над знахідкою свого папуги. Цариця, пригадавши те, що було написано на одному шматку дощечки Задіґа, звеліла принести ù. Порівняли обидві частини: вони цілком злилися докупи; тоді прочитали вірші так, як ж і написав Задіґ:
Величезним злочинством збурену бачив я землю.
Зміцнившись на троні, приборкав усе те володар.
В загальнім спокої воює саме лиш кохання.
Це – ворог єдиний, боятися треба його.
Цар відразу ж звелів привести Задіґа перед його очі і звільнити з в'язниці двох його друзів і вродливу даму. Задіґ упав на землю до ніг царя і цариці, він покірно просив у них пробачення за те, що написав погані вірші. Він говорив так мило, жваво й розумно, що цар з царицею бажали побачити його ще раз. Він прийшов знову і сподобався ще більше. Йому віддали все добро Заздрісника, що неправдиво обвинуватив його, але Задіґ повернув усе власникові, і Заздрісника зворушило тільки те, що він нічого не втратив. З кожним днем зростала пошана царя до Задіґа. Він залучав його до всіх своїх розваг, радився з ним у всіх своїх справах. Цариця відтоді дивилася на нього прихильно, що могло стати небезпечним для неї, для царя, її високовладного чоловіка, для Задіґа й для держави. Задіґ починав вірити, що не так уже важко бути щасливим.
Розділ п'ятий
Великодушний
Час минав, і наближалося велике свято, яке відбувалося кожні п'ять років. У Вавилоні був звичай урочисто оголошувати наприкінці п'яти років ім'я громадянина, який зробив найвеликодушніший вчинок. Перший сатрап,[70] на якого покладено було турботи про місто, доповідав про найкращі вчинки, що сталися під час його порядкування. Люди голосували, цар ухвалював постанову. На це свято сходилися з усіх кінців землі. Переможець одержував від монарха золоту чару, прикрашену дорогоцінним камінням, і цар говорив йому такі слова: «Візьміть цей приз за великодушність, і нехай Боги пошлють мені багато підданих, що скидалися б на вас!»
Цей пам'ятний день настав. Цар зійшов на свій трон; його оточували вельможі, маги й представники від усіх племен, що прийшли на ці ігрища, де славу здобували не за легкість коней, не за силу тіла, а за чесноту. Перший сатрап перелічив голосно вчинки, які могли принести тим, хто їх зробив, цей неоціненний приз. Він не говорив нічого про великодушність, з якою Задіґ повернув Заздрісникові все його майно, це не був вчинок, що міг би змагатися за приз.
Він висунув спочатку суддю, який, змусивши одного громадянина програти процес через помилку, за яку не був навіть сам відповідальний, оддав тому все своє майно, яке коштувало стільки, скільки той утратив.
Потім він відзначив одного молодика, що, бувши до нестями закоханий у дівчину, з якою
Можливо, натяк на Фрідріха II, з яким у той час Вольтер зав'язував стосунки.
