портрет із досить примхливих пазлів вражень.
Ну, скажіть, що вам говорять слова – вириваю цитату з творчого портрета актриси, – сказані про Ужвій: «…у будь-якому образі привертає увагу її іконописне обличчя з великими блакитними очима. У поєднанні зі стрункою постаттю й природною пластикою, з трохи наспівною вимовою цієї неординарної жінки – ‘‘поетеси української сцени’’ – ці складові стали запорукою її надпопулярності». Красиво сказано, але ці слова нічого не пояснюють – хіба мало артисток із великими блакитними очима, стрункою постаттю, природною пластикою?..
II. Швачка?.. Вчителька?.. Українська артистка!
Коли вдома нікого не було, я ставала перед дзеркалом і репетирувала… А вночі виходила на луки, оточувані густими деревами, і… знепритомлювала, сміялась і плакала, робила все, що було потрібно по ролі…
27 серпня (8 вересня за новим стилем) 1898 року в затишному містечку Вілія (нині місто Любомль) Волинської губернії, де проживало в той час десь близько п’яти тисяч чоловік, у хліборобській родині (мали три десятини землі) батька Михайла Максимовича Ужвій (1870 – ?) і матері Олени Павлівни Косміної (1871 – ?) народився первісток – донька, яку нарекли Наталкою. Нині вулиця Тильна, де стояла дерев’яна хата під солом’яною стріхою, в якій народилась дівчинка, названо вулицею Ужвій…
За старовинним українським звичаєм охрестили її в церкві
Різдва Пресвятої Богородиці. А з висоти часу, оглядаючи її життєвий шлях, можна сказати: Божа милість супроводжувала її з дитинства, проте примхи долі не оминали її.
У дружній родині народилося восьмеро дітей. Наталка була первістком. Услід за нею, за задумом батьків, буквально один за одним народжувались її брати і сестри: 1900 року – Євген, 1902-го – Оксана, 1904-го – Михайло, 1906-го —
Микола, 1908-го – Назарій, 1910-го – Афанасій, 1911-го – Тетяна. Хліборобську родину носило по світу. Спочатку вкупі, а з часом «вихори ворожі» розкидали братів і сестер у різні боки, а комусь і вкоротили життя…
Тоді ж ніщо ніби не вказувало на тяжіння Наталки до театру. Та вона й сама визнає: «Згадуючи дитинство, з тим, щоб простежити якусь схильність до театру, я все ж не можу знайти нічого характерного, крім дитячих фантазій».
У пошуках кращої долі 1905 року сім’я спершу рушила на захід, шукала щастя в робітничому селищі з промовистою назвою Брудно, з якого у IX—X століттях почалася Варшава.
Рушили не абикуди. Там мешкав материн брат, котрий працював на Привісленській залізниці. Він і посприяв, щоб у залізничники взяли волинянина, його родича. Отже, батько тепер працював на залізниці, а Наталку влаштував у залізничне училище. Там вона вчилася два роки. Матеріальне становище сім’ї дещо поліпшилось, і Наталку віддали до чотирикласного міського училища, що в селищі Прага на правому березі Вісли, також у передмісті Варшави. До навчання Наталка ходила пішки, улітку – босоніж. Дорогою могла заглянути в місцевий костьол, роздивитися вітражі, послухати орган. Взувалася уже перед училищем.
Конец
