більше двадцяти років. Дещо розгублений вираз обличчя, прямий, акуратний ніс, червоні від диму та, ймовірно, безсонної ночі очі, вона ще не знає, що очікує її попереду, яким буде кінець усієї її революції, її першої революції, адже під час подій 2004 року вона ходила у четвертий клас провінційної, занедбаної школи в одному із забутих Господом нашим Богом та корумпованою владою куточків Заходу України.
Затим Томас Лейл вихопив з натовпу чоловіка, що стояв на перетині Хрещатику та Інститутської і дивився вгору, саме туди, де біля Жовтневого палацу зачаївся його ворог.
Чоловік той мав гарні чорні вуса, його лоб прорізали зморшки, а у погляді виднілася насторога. У ту мить його останнього ранку чоловік ще не знав, як воно буде далі. Він дуже втомився за ті три місяці, що жив на Майдані. Вдома він покинув усе – сім’ю, роботу, звичний спокій монотонного, безпросвітного життя. На Майдані ж він наче народився вдруге. Чоловік зрозумів, що він здатний на вчинки, що сенс людського життя значно глибший, аніж той, який йому колись пророкувала одна циганка та вже який рік поспіль нав’язувала ненажерлива влада донецьких пройдисвітів. Чоловік готовий битися, битися за своє майбутнє, за життя і справедливість для своїх дітей, за гідну роботу і чесні суди. Так само він був готовий і померти. І він помре близько одинадцятої години ранку навпроти Жовтневого палацу, куди бігтиме разом зі своїми побратимами.
Томас Лейл розглядав Майдан, випадкових людей, чиї долі навіки вкарбуються в нову українську трагедію, стануть фундаментом нової історичної пам’яті, на основі якої народжуватиметься нова українська нація.
Він лежав і не думав про це. Він концентрувався лише на своїй цілі, на виконанні поставленого перед ним завдання, на реалізації плану, що йшов до нього крізь закритий канал зв’язку з його батьківщиною.
І Томас зробив перший постріл. Потім ще один, і ще, і ще. На землю впало два правоохоронці. Після він стрельнув в українця, що ховався за деревом на Інститутській, далі – поцілив ще одного беркутівця і тут зрозумів, що стріляє не він один. Томас Лейл відчув чийсь незнайомий, небезпечний погляд. А коли направив свій оптичний приціл на дах готелю «Україна», побачив снайпера, який розглядав його у приціл. І тут Томас зрозумів, що їхні очі зустрілися. І ні він, ні той інший снайпер не вистрілили одне в одного. Вони дивилися у свої приціли, незнайомець посміхнувся, розвернувся і продовжив стріляти. Як по правоохоронцях, так і по протестувальниках. Те ж саме зробив Томас Лейл, а вже за півгодини їхав до аеропорту, аби по обіді приземлитися у Лондоні, звідки інший літак доставить його до серця всесвіту – Нью-Йорка.
Завдання було виконане.
Україна вступала у хаос боротьби політиків Майдану один з одним.
Україна ще не знала, чого вартуватиме їй втеча Януковича та підтримка Заходу. Але про це знали у Москві та Вашинґтоні.
Що ж, врешті-решт, ті два міста завжди вирішували свої питання на чужих територіях, бо шакали керували ними. Злі, цинічні й амбітні шакали, у яких не вистачало
