мати там нерухомість та бізнес, забрати дитячі табори і санаторії, аби будувати вілли і замки, бігати чорноморськими пляжами за довгоногими дівчатами, упиватися кримськими винами, споглядати кримські зорі, сидячи на літніх терасах вишуканих ресторанів. Усього бажала українська політична еліта. Крім головного. Полюбляючи усі літні дива та блага Чорного моря, влада не думала, власне, про сам Крим. Про ризики. Про майбутнє. Державу та її громадян. І врешті- решт здала Крим без жодного пострілу.
І поки кволі політикани нерішуче блимають оченятами, цинічні виконавці волі Кремля діють.
Вони діють різними методами.
Починають це робити ще задовго до Майдану. Одразу коли Ющенко стає біля керма України.
Працюють з різним контингентом – від маргіналів, відвертих шизофреників та безграмотних байкерів до лідерів злочинних угруповань і керівників силових відомств, військових, місцевих політиків і галасливих громадських активістів проросійської спрямованості.
Механізм закручується. Шаленими потоками йдуть гроші, обіцянки, маніпуляції і залякування. Вербування – основа основ роботи спецслужб – поступово дає свої результати.
Росія працює. Тихо, але впевнено йде до своєї мети. На півострові збиваються зграї. Зустрічаються сумнівні особистості, які ведуть тихі розмови у блідій тіні нового заколоту, чергової імперської змови. І ось вже у горах південного берега Криму створюються бази, де тренуються ті сумнівні особистості, чия основна робота у цьому житті – вбивати інших. А вже за якихось декілька років майор ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу і без жодного пострілу захоплює будівлю Ради міністрів та парламенту АР Криму.
Він стоїть серед ночі і віддає чіткі накази. Він розуміє усю відповідальність, увесь той тягар і напругу, що лягає на його плечі. Але то сильні плечі, плечі воїна, який мститься за свою батьківщину, за зневагу, що йшла гіркою луною зради крізь дев’яності роки та правління «семибанкірщини»[19] і американських агентів, які намагалися задушити Росію в експерименті ненависної йому «шокової терапії».
Шевцов усе це пам’ятає і ніколи не пробачить Сполученим Штатам їхньої зверхності, зухвалості, їхньої перемоги. Він ніколи не пробачить Америці розпаду країни, в якій прожив лише неповних вісім років, але яку любив не менше, аніж сучасну Росію.
Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою і таємничою, жаданою і нездійсненною мрією, яку вже ніколи не повернути.
– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росії були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаєш тих часів. Я усе тобі розповім. О, синку, то були великі часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавиділи і боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь світ, кожну мураху на цій планеті, – казав йому Погодін, коли вони тільки починали ту дивну дружбу.
На ранок нового дня Олег Шевцов стояв біля кулеметника і споглядав натовп, що збирався на підступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на
