вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.
– Кід, вимірюфати, – скомандував Піт. – Я гадайт, що вже час.
Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.
– Близько п’ятнадцати футів, – відрапортував він.
– Дно який?
– Мул.
– Трішечки почекайт і зноф міряйт.
За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.
– Дванадцять футів… скойки.
Піт-Француз, зрадівши, тер руки.
– Туше тобре, туше добре, – казав він, – я щоразу тошно уціляф. Старого не обманіт, я зафшти фірно казаф.
Фриско-Кід, далі виміряючи ялиною, оголошував наслідки. Джо лише дивом дивувався, і як це вони можуть так добре знати морське дно.
– Десять футів – скойка, – монотонним голосом оголошував Кід. – Одинадцять футів – скойка. Чотирнадцять футів – м’яко. Шістнадцять футів – мул. До дна не доходить!
– А, канал, – сказав на це Піт.
Протягом кількох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».
Потім Фриско-Кід раптом гукнув:
– Вісім футів – твердо!
– Так, – сказав Піт-Француз. – Джо біжить фперед і прифодить за фітер-кліфер. Кід, готуй кітфу.
Джо розшукав і віддав кафель-нагель, і вітрило, спустившись, лягло на нірал.
– Фітдайт! – залунала команда, і кітва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.
Фриско-Кід віддав багато кодоли й закріпив кінець. Тоді вони зняли вітрила, усе облагодили й пішли спати.
Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпіту, щоб подивитися, що діється, була година шоста. Вітер і хвиля значно побільшали. «Сліпучого» підкидало й розгойдувало туди й сюди, й він люто шарпав і натягав якірного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусів ухопитись за рею. День був олив’яно-сірий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкі хмари.
Джо очима шукав берега. На відстані півтори милі маячила вузька піскувата смуга, на яку бурхливо набігали хвилі. Далі проступали болотяні мілини, а ген-ген здіймались височини Контра-Коста.
Поглянувши у другий бік, Джо, здивований, побачив невелике вітрильне судно, що гойдалося на якорі, на відстані кількох ярдів від них. Воно стояло проти вітру, і в той момент, як хвиля підкинула його, Джо міг ясно прочитати його назву – «Летючий Голландець». Це було одно з тих суден, що він побачив ще в Оклендській затоці. Трохи ліворуч він побачив і «Привида», а ще далі стояли з пів дюжини об’якорених невеличких шлюпів.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала,
