момент шлюп зривав кітву й налагоджував клівера.
– Тут не можна приставати. Чорна віспа! – крикнув солдат.
– Проте я повинен виладуватися! – стримуючи щось подібне до ридання, вигукнув Джо і знову взявся за весла.
– У такому разі я застрелю вас! – потішив його солдат і знов підніс до плеча рушницю.
Тоді Джо почав швидко міркувати. Адже острів великий; може там далі немає солдатів, щоб йому виладуватися, а там хай його заарештують; хай він заслабне на чорну віспу – це краще, ніж повертатись до піратів. Він напростував човна уздовж берега й почав скажено гребти праворуч. Затока була глибока, а до найближчої поворітки, за якою він міг би сховатися, було далеко. Якби він був досвідченіший у морських справах, то скерував би човна в іншому напрямку, зміркувавши, що тоді його вороги підпадуть під супротивний вітер… А так «Сліпучий» ішов за вітром, і це допомагало йому наздоганяти човен.
Деякий час не можна було сказати, хто переможе, бо вітер був невеликий і дмухав поривами. Раптом рвучкий подих вітру посунув шлюпа вперед так, що човен від нього був на відстані лише кількох десятків ярдів, але тут вітер враз якось ущух, і грот «Сліпучого» звис, ліниво клапаючи й гойдаючись туди й сюди.
– Ось як, фі ф мене украділь моя шофен! – закричав Піт-Француз і побіг до каюти по рушницю.
– Я попереджуй фас, фі сарас з шофна насад. Колі ні, я буду стріляйт!
Але ж добре тямлячи, що солдат пильнує з берега все, що тут коїться, він не наважився вистрілити навіть у повітря.
Джо ця загроза не злякала. Він, в якого ніколи ніхто не стріляв, за ці останні двадцять чотири години зазнав «вогню» вже двічі. Одним разом більше, одним разом менше – тепер це для нього не мало ваги. Отож він гріб шалено, не зважаючи на Піта-Француза, що в дикій люті загрожував йому найжахливішими карами, як він тільки попадеться йому до рук. Справа ускладнилася втручанням Фриско-Кіда, що почав бунтувати.
– Тільки спробуйте застрелити його, й я поклопочусь про те, щоб вас повісили, – погрожував він. – Залиште його. Він добрий, чесний хлопець. І йому не місце тут із нами; він не може пристати до нашого паскудного брудного життя!
– A-а, й ті тюді ж! – у лютій нестямі залементував Француз. – Ф такім расі я тебе вб’ю, – й він кинувся на хлопця. Фриско-Кід примусив його пробігти за собою від кокпіта до бушприта й назад, але тут міцний подув вітру приневолив Піта припинити цю гонитву й знову вдатися до попередньої. Підскочивши до румпеля й послабивши грот, як цього вимагав ходовий подув вітру, він скерував шлюп прямісінько на Джо. Той востаннє щосили гребнув веслами, відтак, у розпачі, спустив їх…
Піт-Француз попустив грот-шкота, й коли судно зменшило ходи, обгинаючи тепер нерухомого човна, витяг звідти Джо.
– Ти тільки мовчи! – прошепотів Фриско-Кід, коли розлючений француз прив’язував фаленя, – не відказуй, дай йому вилаятися, так ліпше буде!
Проте
