style="font-size:15px;"> – Фі так кашете? Туше гарно! А фсе ж такі фі є феликий слодій!
– Ні, я не злодій! І ви ще раз мене так назвати не посмієте! – Джо зблід і весь тремтів, але тремтів не з жаху.
– Слодій – повторив француз, збиткуючись.
– Ви брешете! – Джо недарма зростав серед товаришів, він добре знав, до чого призведуть оці його слова, а тому за хвилину він без особливого дивування підвівся із підлоги, ошарашений французовим кулаком, який влучив йому саме в перенісся, так що аж у вухах загуло.
– Повторіть це ще раз! – загрозливо здіймаючи свій стиснутий для нового удару кулак, прокричав француз.
У Джо були сльози в очах, сльози озлості, проте на погляд він був цілком спокійний і надзвичайно серйозний.
– Ви брешете, називаючи мене злодієм, Піте. Можете вбити мене, а я таки скажу вам, що брешете.
– Ні, ви його не вдарите! – Фриско-Кід, наче кішка, підскочив до француза й, відштовхнувши, не дав йому вдарити вдруге. – Не чіпайте його!!! – і несподівано витягши важкого залізного румпеля, він із такою зброєю став між Джо й французом. – Ви вже й так надто сягнули! Чи ви не розумієте, дурна людино, що це за хлопець? Він правду каже. Він має рацію і добре це знає, можете забити його, а він від слів своїх не відступиться. Дай мені твою руку, Джо, – обернувшись до останнього, сказав Фриско-Кід і простяг руку, яку той потис. – У тебе є мужність, і ти не боїшся це показати.
Вуста французові болісно скривив усміх, але люті вогники в очах виказували його справжні почуття.
– А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.
Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско- Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.
– Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! – крикнув він звідтіль. – Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус – фелйкий майстер щото кулінарія.
– Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, – становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. – Але надто йняти йому віри не слід, – додав він.
Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!
XIII. Заприятелювали
Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.
Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували
