style="font-size:15px;"> «Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».
«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».
«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».
Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.
22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.
24 грудня. Щойно я пильніше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нічого путнього не зробиш. На ньому лежить безліч усіляких речей, створюючи безлад без будь-якої розміреності й бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)
25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…
Убого, убого, і все ж непогано сказано.
