влади поміщиків і капіталістів на Україні» тощо.
З приводу листа В. Винниченка до ЦК КП(б)У від 15 вересня 1933 р. була заява П. Любченка на сесії ЦК КП(б)У 29 листопада 1933 р. П. Любченко твердив, що у своєму листі В. Винниченко «боронить викритих українських контрреволюціонерів, а одночасно давав директиви своїм агентам організувати національний елемент, щоб опанувати державні й культурні установи Радянської України». До речі, самого П. Любченка у 1937 р. було обвинувачено у створенні «націоналістично-фашистської організації»…
Інший колишній боротьбист, а в 1928 р. редактор журналу «Червоний шлях» Г. Гринько, «полемізуючи» з В. Винниченком щодо його негативної рецензії на перше число харківського часопису, писав: «Червоним радянським шляхом починають іти все ширші кадри трудової української інтелігенції, й даремно намагається Винниченко звернути їх у закутки фашизму». Це було 1923 року…
Можна згадати і деякі висловлювання на адресу В. Винниченка інших лідерів республіки. Так, М. Скрипник, який свого часу в листі до А. Луначарського протестував проти конфіскації авторських гонорарів за видання творів В. Винниченка в Україні, у нарисі «Історія пролетарської революції на Україні» називає Центральну Раду «політичним опудалом», а її діячів, зокрема В. Винниченка, «малюсіньким Люї Бонапартом». Дісталося авторові «Відродження нації» і за те, що він у своїй праці «висвітлює події тільки неправдиво, брехливо й з упередженням, а багато де в чому брехливо оперує вигаданими фактами й подіями». Отакі «поклони» бились у 1930-му, а через три роки М. Скрипник покінчить життя самогубством… У своїй статті «Радянська Україна – непохитний форпост великого СРСР» (1933 р.) П. Постишев згадав як один із гріхів М. Скрипника відстоювання авторських гонорарів В. Винниченка. У доповіді на об’єднаному листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У 1933 р. С. Косіор звинувачував В. Винниченка в «українському буржуазному націоналізмі» і вислужуванні перед іноземними капіталістами. Але обидва діячі теж стали жертвами.
Припускалися глузливо-лайливих звинувачень на адресу В. Винниченка і деякі українські письменники, називаючи його «майстром дворушництва, брехні і зради» (із доповіді І. Кулика на I з’їзді письменників у Москві 1934 р.). Але і їх перемолола страшна репресивна машина.
За тридцять з половиною років життя за кордоном В. Винниченко весь час перебував під перехресним вогнем – на батьківщині на нього незаслужено чіпляли найстрашніші ярлики, а більшість української еміграції звинувачувала його в симпатіях до Радянського Союзу, вважаючи запроданцем більшовизму тощо. А він мусив у поті чола здобувати гіркий хліб і жити переважно із власного городу, який з великою любов’ю з останніх сил обробляв у своєму «Закутку».
У 1933–1987 рр. в Україні, як і в СРСР, не було надруковано жодного твору В. Винниченка. Майже не друкували його і за кордоном.
