так я піду і… словом, ми розійдемось. Ви мені прямо скажіть, як ви дивитесь на це… Я, ви самі добре знаєте, вже чоловік самостійний, я можу робити, що захочу… І буду робити… Але мені хотілось би, щоб ви теж… як-небудь… ну, не то що помагали, а… ну, хоч дивились би на це… з другого боку… Так ви мені серйозно скажіть, як ви дивитесь на це?
– Хм… – усміхнулась мати і почала, прикусивши губу: – Я тобі от що скажу. Я тобі намалюю два малюнки. Слухай… От ти тепер сидиш: у простій сорочці, товстій, гидкій, ріже тіло… Ріже, правда?
– Я думаю, для тіла це… навіть… корисно… плоть… убивається…
– Ну-ну… Словом, сорочка ріже тіло, чоботи, мабуть, муляють… Ти спиш тепер на простих дошках, обідаєш якесь чорт-зна-що…
– Чого ж чортзна-що?
– Чортзна-що, чортзна-що, я куштувала… Ти раз у раз у клопоті, турботах, раз у раз з мужиками… Це… я не говорю, що це погано, я сама… ти ж знаєш, бідному мужичкові не відкажу… Але й не турбуюсь за всіх… А ти думаєш, вони тобі дуже дякують? Ха-ха-ха! Якраз… Вони про тебе думають, як ти думаєш про них? Вони сміються з тебе…
– Мамо, це раз у раз…
– Так навіщо ж це? Потім… ти не перебивай… Потім… ти роздаєш якісь книжечки, це може зробити погане вражіння на поліцію, і тебе схоплять. Ну, хоча нічого тобі не буде, але все-таки неприємно… Потім… оце головне, по-моєму; ти бігаєш за Галькою по селу, даруєш їй хустки, перстені, дорогі намиста…
– Мамо!
– Стій-стій, я пам’ятаю, тоді ти будеш малювати. Ну, так один такий малюнок: ти брудний, голодний, розкудовчений, з якимись ідеями на язиці, ганяєш за гарненькою дівчиною по селу на сміх людям, роздаєш робочим книжечки, увільнив від праці Сігізмунда Станіславича і взяв на свої плечі весь клопіт. Так? Для чого це – не будемо говорити?
– Ні, мамо! – сумно промовив Вася. – Це перш усього треба було б спитати… Цей малюнок ваш – для блага ближнього, для освіти неосвіченого, для добра і правди…
– «Братства, свободи і рівности»? Знаю, знаю! Ох ти комік хороший мій! Ну, а други-и-ий малюночок… Ось послухай, та пильне-е-енько… Другий такий. Ти – в студентському сюртуці з блакитним коміром… Ні-ні, не так, не так… Почнемо так… Прокидаєшся ти вранці… Ну, не в шостій, як ти тепер устаєш, а в десятій або одинадцятій. Устаєш, ні-ні, не встаєш, а тільки прокидаєшся. М’яка постіль, так те-е-пло, ні-і-жно… по тілу якась пестощ… Ти потягуєшся, закриваєш очі і… нагадуєш учорашній вечір… або і всю ніч… Коло тебе, нагадуєш, лежала вона…
– Мамо! Це вже… багато…
– Ха-ха-ха! Ти ж знаєш, що я з тобою як із щирим другом раз у раз балакаю… Та й що тут такого?! Не перебивай краще, а слухай… Коло тебе лежала вона – не та замазюрена Галька, а чистенька, пахуча Галя… Ну-ну-ну, не буду, не буду!.. Нагадуєш і ковтаєш слюнки… Потім устаєш помалесеньку, потягуючись, поспівуючи, що хочеш; кличеш Василя і велиш йому подати тобі чи кофе, чи чаю з чудовою сметанкою, зі смачненькими мазурками… Потім одягаєшся і виходиш чистенький, гарненький. Ідеш собі у садок, походжаєш,
