Андріївна й Вася зараз же вибігли.
Через пів години Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й бліда.
– Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! – накинулась вона на Сігізмунда Станіславича. – «Ідеї», «хазяйство»! А ти де був!
– Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці, – усміхнувся Сігізмунд Станіславич. – Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала…
– О, Господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані… один ще висів на шкуринці… м’ясо червоне… кров… Ух! Треба руки вимити… Я вся в крові…
– Це ж чого?!
– Перев’язувала ногу… О, Боже, Боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а як-небудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай… Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!
– Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.
– Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!
– Та можна й тут.
– Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!
– Та що ти? Як же так зараз, можна завтра…
– Ні-ні! Ах, Боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!
– Ех! – махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.
– Сігізмунде, Сігізмунде! – схопилася вмить Віра Андріївна, щось згадавши. – Сігізмунде!
– Ну, чого ще? – відчиняючи двері, похмуро промовив Сігізмунд.
– Не забудь же що-небудь вигадати, щоб нарозумить Василя… Видумай!
– Та добре.
– Так зараз їдеш?
– Та зараз же… Яке милосердя проявилось…
На другий день була субота, й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало, й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра – пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.
– А куди діякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!
– Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.
– Порадь батькові своєму, дурний! – образилась Мотря.
– Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.
– Дай Боже, щоб скоріше!
– Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!
– Хай ти сказишся!
– Ха-ха-ха-ха!
А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих поодинці Вася викликав і рощитував.
– Семен Нужний!
– Ось!
