на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.
– Сьогодні ми граєм, – почав він знов і зупинився передо мною, – п’єса розиграна… Збор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!
– Невже? – здивувався я. – Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…
– Правда? – живо підхопив він. – А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, – сумно додав він.
– Як? Та в кожній же трупі…
– Єсть суфльор? – гірко перебив він мене. – Може, скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній».) Не бійтеся, моя то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?
Признаюсь, я крім його вилуплених хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.
– Тепер пропадає все… І врем’я, і праця… і… сбор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!
Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!
– Ні! – вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті. – Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха-ха-ха, ха-ха!
Він саркастично зареготався сухим робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.
– Нотаріюсу, куриному перу, доручить п’єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! – раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може, й ти такий, як нотаріюс»!
І я таки почув, що я справді такий, як нотаріус, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.
– Одказуєтесь? – похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун. – Не хочете?
– Ні, не те… – промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. – А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…
– Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші…
Він опустив свою руку й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.
– А
