то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов у гостініцу «Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепренера.
А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.
– А що, чи далеко ще до N? – наважився я натякнути дядькові.
Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.
– До N… Хм. Та як вам сказати?.. Та верстов, мабуть, буде з… десять… А, може, й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…
Треба пам’ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п’ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середній між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.
– Ну… а як N – хороший город?
– N?
Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.
– Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знає… Город, як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите сами!
«Хм… Трохи невиразно», – подумав я.
– Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли-небудь у театрі?
– Театр?
Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі злегка помахуючи поскубаним хвостом.
– О! – здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього. – Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!
Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.
– Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…
– І про Гаркуна-Задунайського не чули?
– А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?
– Ні… так собі…
Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нарешті, до кобильчини.
Години через півтори ми в’їжджали в бажаний N.
– А це вже й N, – привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. – Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній… Сильно строгі батюшка, – як побачать…
На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.
– Так
