весь голос узяв він, і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.
– Химо! Кидай граблі, йди до двору!
– Я не піду-у-у! – почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.
– А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай… Візьмеш квитки і квитанцію на двірець… Чуєш?
– Ну да-а-а! – плаксиво крикнула Хима. – Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…
– Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? – гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза зі снопами.
– Так не знаєш? Мільйон, та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? – П’ятсот!
– Карпо!! – ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. – Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!
– Хе? – насмішкувато скривив губи Карпо. – Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
– Химко! – вмить заревів Ґудзик. – Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!
– Ну да-а, як дале-е-ко… – знову плаксиво скривила губи Хима.
– Ет! – рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею. – Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.
Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.
– Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, – вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.
– Не казав, про що? – не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.
– Ні, казали тільки, щоб зайшли.
– Добре.
Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.
– Ось! – хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.
Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек»
