незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з’явилася його голова. – Так робити не можна!
– А якого ж біса не дають снопів? – похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. – Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»…
Ґудзик ніби недочув і зліз із барабана, нічого не одповідаючи. Він знає, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати – не в соломі спати», – кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.
– Та й із сміттям для тебе возитись не буду, – додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. – Хіба цей сніп укинуть? Ух! – умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.
Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.
– Плачеш? – протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього…
– Еге! Драстуй, Химо! – іронічно вклоняється він. – Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…
– Ну, то що?
Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.
– Ну, то що, що жениться?
– Байдуже?
– Пхи! – хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: – Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених
