каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
– От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на це можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
– Та не бий!! – крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання – все це наче морозом пройняло Ількові тіло.
– Пусти! – рявкнув він і кинувсь до Андрія.
Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.
– Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
– А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
– Та чого ти присікався до нього? – сухо промовила Мотря. – Випустить!.. Який сердобольний!..
– А! Так ти за Андрія! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!
Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
– Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!
Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
– Так от же! – розмахнувся Ілько, і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.
– Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.
– Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось «у-е», скрививсь, схиливсь і, скоцюрбившись, упав рядом із Мотрею. Кров виразною червоною стьожкою полилась з розпоротого живота, полилась по колінах, по чоботях і стала всмоктуваться в білий сухий пісок.
Пройшов рік. Ілько хутко після того видужав, одбув строк, вийшов з буцегарні, ще гірше запив, загуляв, піймавсь на «роботі» й попав у губернію в тюрму, звідкіль уже не вертавсь. А Мотря з батьком, з сином, зі старою матір’ю Андрія, спродавши свою й Андрієву хату і ґрунт, зараз же, як повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали «на поселення», куди присудили Андрія за «покушеніє
