style="font-size:15px;"> – І за Ільком скучиш?
Мотря почала кутаться:
– А ще довго до суда тобі?
– Та ти зуби не заговорюй, – мимоволі всміхнувся Андрій, – а говори те, що питають.
– Та я не чула зовсім, що ти говорив.
– Ех! Не чула…
– Холодно, Андрію, вся змокла… Я вже піду…
– Убирайся к чорту, чого ж стоїш?
– Ну, то я зостанусь, – ти сердишся…
– Іди, йди…
– Ну, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
– Та йди, простудишся. Прощай.
– Прощай. А завтра прийти?
– Як хочеш, – зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
– Я прийду.
– Приходь, – байдуже муркнув він і защіпнув вікно.
Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий перевулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і «буянами». Зараз же він звелів всім поділиться грішми, побив одного, що хотів з ним змагатися, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою «монопольки», яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель навіть наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через це ще кращу. У той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до нього:
– У! Паскудо!.. Мовчала! Прибігла таки за Ільком!
– Ба за тобою! – радісно дивлячись на нього й, наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п’ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину – до Мотрі не заговорював; коли вона, винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався – і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з ним було й важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерти сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид; знов осміхнувсь «по-рідному» Андрій – й знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів; без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до нього – при Мотрі махав
