style="font-size:15px;"> – І підеш-таки?
– Та піду ж.
– А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розказа-а-ла. Га?
– Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положим, вона не до душі, але… обіщав. Прощай!
– Та підожди! – схопила його за рукав Мотря. – Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на біржі. А Андрій знайде…
– Та хто його зна… – почухався Ілько.
– Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хоро-оше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій – то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве розказала… От побачиш!
Глянув Ілько у великі очі, зустрівся з глибоким поглядом, який обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, – зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
– А справді ж щось скажеш цікаве? – спиняючись, спитав він.
– Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. – «От таки ж піде за мною!» – додала вона в думці.
– Ну, як так… – недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, наче б хотів сказати: «От лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що у світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
– Гайда на призьбу! – притуляючись до нього й одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
– Ну, що ж там цікаве?
– А тобі дуже хочеться знать?
– Як… як оце зараз поцілувать тебе!
– Ну? Скажи, який! Ха-ха-ха!
– Та говори!
– Ну, слухай, – повертаючись до нього і нахиляючись од вітів, тихо вимовила вона, – виходю заміж за… Андрія.
– Та ну?! – спинившись, скрикнув Ілько. – Брешеш!
– Їй-богу, правда! – повернулась Мотря й пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
– І таки не брешеш? – криво всміхнувся він.
– У четвер і рушники подам.
– Он як… – тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
– Правда, цікаве? – сміючись спитала Мотря, сідаючи біля нього.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
– Так он як! – дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
– А так… – теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на ньому.
Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші ці такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на нього і теж прислухалась: щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться – дивиться на красу його, на чорнії
