з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
– А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од одповідача й міцніше впершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
– Три красні.
– …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки панові, – чується з купки: «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На недєлю у тюрму!»…
– А дві? – знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає й переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині й одповідає:
– Двадцять сім дають.
– Та, мабуть, невеличких?
– Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
– Та вжеж! І голова, і вуха є… Дві берете?
– Та що ви, земляк! – всміхається хазяїн і повертається вже зовсім до дядька. – Хіба вже я як – у Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
– Та й беріть!
– Та й візьму!
– Та й держіть!
– Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
– А що, держите? – ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
– Держу.
– А поснідали добре?
– До обіду не далеко.
– Ну, то… зверху додам два.
– Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
– Та що там? – всміхається хазяїн. – Хоч дивіться, хоч ні, а більше п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги і наче твердо обміркувавши, рішає:
– Ну, то отак… Держіть руку… Двадцять п’ять і (б’є з повагом) кришка!
– Ні, – хова руку хазяїн, – як не три, то й не тратьте, куме, сили.
– То так таки й три?
– Та так.
– Ну, а так, щоб продать?
– Щоб продать? – замислюється хазяїн. – Так, щоб продать, то от що: двадцять вісім – і беріть. Хай уже…
– А як по-божому?
– Та що ви, дядьку, торгуєтесь? – вмішується один з купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: біжить – дрижить, упаде – лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.
У купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
– Ну двадцять шість… Держіть руку!
– Двадцять вісім!
– Двадцять
