style="font-size:15px;"> – Одчепись, побачать… – безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
– Правда ж, доволі? Правда, не мало? – пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
– Доволі? – скинула вона очима на нього. – Доволі? Ой, ні-ні!..
– А що ж тобі?
– Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так – побачать…
– Який чорт! Тепер і собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?
– Ні-ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло цього тіла переходило на нього; як з кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любували з нього, серце його все більш замирало і стукало до болю в грудях…
– Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… отак. Ой, не тули так – і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджуюсь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який уже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, котрий похмурився і дивився кудись на вулицю. «Чортова дівка, – подумалось йому, – поки не дивишся на неї – липне; сам почнеш липнуть – одлипа».
– Та й чудні ви, баби! – усміхаючись, вимовив він.
– Чого так? – трохи здивувавшись, спитала Мотря.
– Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата – собакою зробишся…
– Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, – тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на нього.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
– А справді: слухай, одружився б ти зо мною? – якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала – Тільки не думай, що я справді хочу, – я тільки питаю.
– Про всякий, значиться, случай? – усміхнувся Ілько.
– Та то… вже.
– Чи оженився б я з тобою? – протягнув він і, пильно вдумавшись, подививсь на неї. І за цим поглядом, від думки самої про шлюб із нею, він почув, як чогось очі її зробились не такими вже гарними; як груди, коса, стан, губи, ніс стали зразу такими знайомими, самими звичайними; як весь вплив краси її кудись зник і замість його стала якась ніяковість і навіть нудьга.
– Хто його зна… – ніяково всміхнувся він і, удаючи з себе веселого, додав – А хто ж тоді злодійствувать буде? Вже треба тоді покинуть гульню?
– Так не оженився б?
– Та навіщо тобі знать?
– Ну, я хочу!.. Не оженився б? Ну, говори!
– Комедія! Ну… не оженився б… Та навіщо тобі виходить заміж? Хіба так погано?
– Я так, хотіла тільки довідатись, – сухо кинула Мотря й задумалась.
Ілько помовчав і тихо ліг на призьбі.
– Тільки
