да, «дай»! А крикни на тебе – то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… диви… о! о!.. ось! – розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглих синяки. – Це так ухопив рукою!
– Ого! – засміявся Ілько. – Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.
– Ет! Одчепись! – одіпхнула вона його руку й закрилась.
– Та за віщо ж то? – роблено позіхнув Ілько. – Може, і йому руку одпихала? За це стóїть!
– Стóїть? – піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. – Стóїть, говориш?
– Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то й я бив би, якби одпихала. Не задавайся!
– Не задавайся? – дивлячись пильно на нього, перепитала Мотря.
– Атож! Зв’язалась і мовчи!
– Мовчи?
– А мовчи, бо й не те ще буде!
– Буде!
– Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?
Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:
– Бачила… пхі… такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!
– А хіба поганий? Гидший за Андрія б то?
– За Андрія? О, ні-ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти. Якби Андрієві ці кучері, ці брови, очі – одно слово, якби був твоєї краси! А все-таки я люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?
– Ні, чого ж, на здоров’я…
– Ану вас к чорту! Ти краще знаєш що? – знову змінила вона тон. – Заховай мене де-небудь. Їй-богу! А то він зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..
– Та хай бачить. Хіба це первина чи що, що ти в мене? – знехотя підвівся Ілько. – Куди ж тебе заховать? – повів він очима навкруги. – Нема де… Хіба в хаті?
– Не треба! – махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. – Ще нема! – вернувшись, промовила вона. – А буде, зараз буде! О, то – сатана, хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?
– Нічого не говорить.
– Як «нічого»! Щось же та говорить?
– Нічого, мовчить усе.
– О, потаєнний чорт! Куди тобі!.. Плохий ти проти нього… Він зараз прийде. Все одно дознався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..
– Та за віщо ж він сьогодні бив тебе? – позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
– За що? – перепитала Мотря, пильно дивлячись на нього. – Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од нього біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
– Правда, гидка я? Як сàма послідня?.. Ото! Нехай!..
– Та чого він з тобою не одружиться? – поважно промовив Ілько.
– Бо я не хочу!
– І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
– Ну, то вже дулю з’їв би! – гордо блиснула очима Мотря. –
