Ільку! – перебив її Андрій. – Грієшся все на сонечку? Ах ти ж, лодарю! А ввечорі…
І не договорив: порівнявшись із Мотрею, вмить зупинився, блиснув очима, замахнувся кулаком, – і Мотря, скрикнувши, захиталась, закрилась руками і звалилась, як сніп. Як дикий звір накинувся він на неї й почав топтати її ногами, бити передками черевиків у боки, в спину, в живіт, шарпаючи за коси, з піною на губах, з якимсь хриплим ревом примовляючи:
– А-а-а-е-е… Смієшся! А! Смієшся ще… Е-е! Тікать?.. От!.. От!.. Е!
А Мотря, закривши щільно руками лице, зігнувшись якось на бік, тільки здригувалась, посовувалась під ударами й не плакала, не кричала, навіть не застогнала й разу.
– Та що ти, Андрію! Тю! Та годі, здурів! – схаменувся сторопілий Ілько. – Уб’єш же! Годі! – і потягнув за руку.
– Ільку! Не в своє діло не мішайсь! – прохрипів Андрій, зупинившись і повернувшись до Ілька. – Заступників не треба!
Розпатлана, зі збитою набік хусткою, з синіми губами, з темно-червоною плямою на лівій щоці, з пилом і сміттям, що поналипали на другій, розхристана, важко дихаючи, встала Мотря й жадно впилася очима в Ілька.
– Та вб’єш!.. Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.
– Не твоє діло!
– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою. – Вб’єш – сам одвічать будеш…
Мотря вмить зареготалась.
– Заступивсь, заступивсь! – і, схопившись, підбігла до Ілька. – Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху! у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!» – каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, нà!
– Ну, ти… – одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько, – бо як дам…
– Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!.. У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайся! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю. Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, – і піду до нього, й буду ходить, на зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, мовив Ілько, сідаючи на призьбу.
Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку й сів поруч. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.
– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.
– Та хто його зна…
– Гайда вдвох!
– Чого?
– Поможеш мені.
– Та у тебе ж Остап є.
– Та ну його к бісу, самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
– Та
