любиш, як треба.
– Е, ні! – добродушно підхопив Андрій. – Не скажіть, не скажіть… То таки, значить, нада – што нада, то нада! – а то такиї… как би вам по-простому із’яснить?.. – і охота, чи што. Охота, знаєте, большоє дєло.
– Ну да, звісно, що охота…
– О! О! Хе-хе-хе! Я вже знаю! Єто і по науках звєсно. Охота, пишеться в кнігє, пособниця на работу. Хе-хе-хе!
– Авжеж, без охоти за роботу не берись, – згодився один із купи, зітхнувши.
– Ну, купуйте, купуйте, не буду мішать, – наче схаменувшись, промовив Андрій і націлився йти. – Волики хорошиї, купуйте, дядьку… А я пійду посмотрю на тєї волики… Люблю, хе-хе-хе… Прощайте! Ходю сібє, знаєте, та всьо розсматрюю. Натомишся за недєлю в економії, – ну, і… хе-хе-хе… дозволиш сібє погулять у воскресеніє. Досвіданіє.
– Щасливо… прощавайте… – потягнули дядьки за козирки, і Андрій зараз же почув:
– Так берете дев’яносто два?
– Чоловіче добрий! Якби можна було, хіба б я торгувався!
– Ну, то як хочете… Піду. Прощавайте.
– Куди ж ти, Тарасе?
Тарас махнув рукою і, не поспішаючи, став доганяти Андрія, який ліниво, потихеньку пробирався між людьми. Порівнявшись із ним, Тарас став мовчки йти рядом, похльоскуючи іноді батогом.
– О! І ви! – наче тільки що побачивши, трохи згодом промовив Андрій. – Не сторгувались?
– Дорого! Волики б нічого, та…
– Волики… да… Тольки знаєте, я вам так скажу: лучче купи то, што нравиться, чим то, што не нравиться. От хоч би й я: маю воли; воли не скажу, щоб плохиї, но… не нравляться… прямо не люблю! Я, знаєте, челаєк простой, – мінє не нада там усяких панських вигадок, хоч сам я і, можна сказать, не з простих. Ти мінє дай, щоб челаєк бил хароший і… словом, хароший… Мінє все одно, чи ти мужик, чи пан… аби в тібє душа била, аби ти не обиділ ближнього. Сказано: «люби ближнього, как самого сібє».
– По Євангелію, значить, живи… А далеко ті волики, що ви говорили?
– Да, да! Не обмани й не украдь!.. А он-о-но і волики тєї. А волики – золото! От пойдьом от тут між возами, оно вийдьот ближче… А от єто і мої воли… Що, Гришка, напував воли?
– Напував, пане! – схопився Гришка і зняв картуза.
– Пили добре?
– Добре, пане.
– Підкинь же сінця… Ну, що, – повернувся Андрій до Тараса, – нічево волики? Тольки куди їм до тих. Ви подивіться на тих… Ви посмотріть… От отцеда лучче видно… Мордочки какиї… Ах, ви ж мої!.. Ех! Знаєте, єслі б хто дал січас мінє за мої восімдесят, доложил би десять і купил би! Накажи мене Бог, купил би… Только што ж? – не дадуть за мої восімдесят… А тут з дому не взял… Узял на всякиї покупки, та што ж? – за п’ятнадцять рублей не купиш їх! Пойдьом, посмотрите…
– Та чого ви думаєте, що за ваші не дадуть вісімдесят? – розглядаючи воли, промовив Тарас.
– Ха-ха-ха! А бодай вас! – наче розуміючи жарти, добродушно вдарив Андрій по плечу дядька, але зараз
