з дружиною. Його у Варшаві затримала надзвичайно важлива операція, про яку так багато писали всі газети. Після її успішного завершення мій брат міг виїхати вслід за дружиною.
– Минуло вже стільки днів, – зауважив один із репортерів, – не повірю, щоб до професора не дійшла стурбованість усієї преси. Він дав би про себе знати.
– Напевно. Якщо занепокоєння до нього дійшло. Одначе існує стільки таких закутків за кордоном, тихеньких пансіонатів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не потрапляють.
– Повідомлення про зникнення професора публікувала вся західна преса, – стояв на своєму журналіст, – ну, і радіо, зрештою.
– Радіо можна не слухати. Я сам, наприклад, не терплю радіо. А скільки людей під час відпочинку не беруть у руки газет. Не кожен має бажання їх читати в якомусь Тіролі або Далмації.
– Так, пане голово. Але є ще одна обставина. Професора немає ані в Тіролі, ані в Далмації, ані за кордоном узагалі.
– І що дає вам підстави так стверджувати? – з усмішкою запитав голова.
– Це не було важко. Просто я перевірив у Міністерстві закордонних справ. Закордонний паспорт професора Вільчура було видано лише на один рік. Термін дії паспорта, власне, завершився два місяці тому і не був продовжений.
Запала мовчанка. Врешті голова розвів руками.
– Без сумніву, це не проста справа. Все ж прошу мені вірити, що докладу всіх зусиль, аби допомогти розгадати цю загадку. Над цим працює і поліція. В усякому разі, ще раз нагадую вам про своє прохання.
На прохання, висловлене людиною, яка обіймає всіма шановану в суспільстві посаду, а також через всебічну симпатію до зниклого професора, преса відмовилася від порпання в його особистому житті. Однак це не завадило появі нових пліток, які циркулювали серед знайомих і незнайомих по всій Варшаві. Вони ж, без спеціальної підтримки свіжими відомостями, поступово почали втрачали силу.
Поліція також не сиділа, склавши руки. Комісар Гурни, якому було доручено цю справу, протягом кількох днів зумів установити ряд деталей. Перевірка персоналу лікарні виявила, що того дня професор Вільчур їхав додому в прекрасному гуморі і віз дорогу шубу, яку придбав у подарунок для дружини на восьму річницю шлюбу. Нічого не вказувало на те, що він сподівався на раптовий виїзд дружини. Із зізнань слуг виходило, що він дізнався про від’їзд тільки з залишеного йому листа, який приголомшив професора. Він був сам не свій, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Листа ж насправді не знайдено. Неважко було здогадатися, що у ньому було рішення про розірвання шлюбу. Таке припущення також висловив і голова Вільчур, який не скупився перед слідством на найдрібніші деталі та надав вичерпний звіт про свій візит до брата.
Із подальших зізнань слуг не випливало нічого чіткого. Пані Беата щодня вранці їздила машиною на довгу прогулянку до парку Лазєнки[16]. Водій залишався в авто перед входом і ніколи не бачив
Улюблене місце відпочинку варшав’ян у центрі міста.
