на скоринці послизнеться і лоба розтрощить. Немає ніякої мірки, ніякого критерію. Пий, братику. Горілочка – то добра справа. Sapristi![12]
Він наповнив чарки.
– Пий – повторив, утискаючи чарку в пальці Вільчура. – Гей, Дрожджику, давай наступну!
Господар зліз зі свого лігвища в алькові й приніс пляшку, після чого вимкнув світло. Його вже не треба було. Через вікно з брудного подвір’я заглядав похмурий і дощовий, але вже справжній день. Товариство з кутка, залишивши дружбана, який продовжував хропіти, висипало на вулицю.
Обедзинський сперся на лікті й у п’яній задумі сказав:
– Так воно є з жінками… Одна присмокчеться до тебе і всі соки витягне, інша обдере тебе, як липку, третя обдурить на кожному кроці або і така буде, що втягне тебе в буденність, у щоденне болото… Прання, прибирання, пелюшки і таке інше. Оце тобі й життя… Але то неправда, це все залежить від чоловіка, який він є! Одному минеться легко, інший як підстрелений кіт закрутиться, запищить і здихає, а такий, як ти, amigo[13]?.. Мусиш бути твердим, як велике дерево. Якщо б із тебе кору здерли, на тобі б виросла нова, коли б тобі віття обрізали, виросло б нове… Але ось вирвали з корінням із землі… закинули тебе в пустелю…
Вільчур нахилився до нього пробелькотів:
– З корінням… це правда…
– От, бачиш. І сила не допоможе, якщо немає об що спертися. Земля розмокла, розпливлася, перестала існувати. Ще Архімед сказав… Що ж це він сказав… Зрештою, рудий пес йому морду лизав… Ага!… Про що я говорив? Про коріння! Найсильніше коріння не зарадить, якщо немає за що триматись. О!.. Собаче – свиняче… таке життя…
Язик йому щораз більше заплітався. Врешті він перехилився, сперся об стіну і заснув.
Вільчур рештками розуму подумки повторював:
«Як дерево, вирване з корінням… Як дерево, вирване з корінням…»
Він не спав, напевно, довго, і коли його розбудили безцеремонними штурханами, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь іще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а окрім нічного товариша було ще троє незнайомців. Професор Вільчур з трудом усвідомив, де він знаходиться, і раптовим гострим болем у ньому відізвався спогад про Беату. Зірвався і, перевертаючи по дорозі стільці, попрямував до дверей.
– Гей, пане шановний! – крикнув услід йому господар.
– Що?
– А платити хто буде?.. Рахунок сорок шість злотих.
Вільчур машинально дістав із кишені портмоне і подав банкноту.
– Але й грошви! О-го-го! – здивувався тихенько один із компанії.
– Стули пельку, – гаркнув інший.
– Дрожджику! – закричав третій. – Що фраєра корчиш! Поверни гостеві решту! Подивися на нього!
Господар глянув із ненавистю, відрахував гроші й подав Вільчурові.
– А ти, шибенику, – буркнув до нього, – пильнуй свого.
Вільчур не звернув на це найменшої уваги і вийшов
Заради Бога! (
Друже (
