style="font-size:15px;"> Професор Вільчур мовчки випив і здригнувся. Він ніколи не пив і противний смак ординарної горілки викликав огиду. Але вже відчував легкий шум у голові та хотів сп’яніти повністю.
– Сенс володіння сірою мозковою масою, – говорив чоловік, який назвався Самуїлом Обедзинським, – полягає в жонглюванні між свідомістю і мороком. Бо чим же можна виправдати драму інтелекту, який доходить до абсурдного твердження про те, що є вибриком природи, непотрібним баластом, міхуром, причепленим до хвоста нашої звірячої високоповажності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, питаю тебе, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що ти знаєш про мету?.. Чи це не парадокс? Ти не зможеш поворухнути рукою, не зможеш зробити кроку без чіткого розуміння мети. Правда?.. А тим часом народжуєшся і протягом кількох десятків років робиш мільйони, мільярди різноманітних дій, борешся, працюєш, вчишся, падаєш, встаєш, радієш, упадаєш в розпач, думаєш, споживаєш стільки енергії, скільки її виробляє варшавська електростанція, на якого дідька все це? Так, друже, не знаєш і знати не можеш, із якою метою ти все це робиш. Єдиною інстанцією, до якої ти можеш звернутися за достовірною інформацією в цьому розумінні, є твій розум, а той, скажімо так, безпорадно розводить руками. Отже, де сенс, де логіка?
Він голосно засміявся й одним духом перехилив чарку.
– Тож для чого існує розум, якщо не вміє виконати свого єдиного, власне, єдиного завдання?.. Знаю, яку відповідь мені дасть, але це також дурниці. Скаже, що поле його діяльності охоплює тільки функції життя. Причини і мета життя належать до іншого департаменту. Погоджуюсь. Але ти побачиш, як він собі дає раду з життям. Що нам може це пояснити? І, виявляється, що нічого. Нічого, окрім найелементарніших звірячих функцій. То для чого ж виріс у нас під черепом цей новотвір? На яку таку біду, запитую тебе, вельмишановний друже? Бо що він знає? Чи знає, що таке думка?! Чи він дав чоловікові бодай пізнати самого себе? Пізнати хоча б настільки, щоб спромога була з упевненістю сказати: я – негідник або я – порядна людина. Я – ідеаліст або матеріаліст. Ні та й ні, стократ – ні! Скаже тільки, чи хочу телятини або свинини. Але на це вистачить розуму звичайного дворняги. А якщо йдеться про людей, про ближнього? Навчить нас чогось?.. Ні! Даю гарантію всім своїм майном, що під вашим, пане, високим чолом не зародилося ніякої аксіоми щодо моєї цікавої особи. Хоч ми й розмовляємо між собою вже… дві пляшки. Зрештою, скажімо, чи у вас, пане, є якась аксіома не щодо мене, але щодо тих, хто вам відомий багато років?.. Може, щодо братів, щодо батька, щодо дружини, щодо друга?.. Ні! Люди ходять у непробивних скафандрах. І немає способів проникнути у їхній зміст. За нас, кавалерів! Пий, пане!
Стукнув у чарку Вільчура і випив свою.
– Якщо захочеш, маестро, дізнатись, який насправді має вигляд шикозна дама, можеш за нею підглянути у ванній крізь шпарку для ключа. Переконаєшся, що у неї обвислі груди і худі ноги. Дізнаєшся про неї щось нове. Але про її суть нічого й далі не знатимеш. Бо навіть коли залишається наодинці з собою, знімає скафандр, який завжди
