вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.
«Ваше зарозуміле ставлення до принца заслуговує осуду. Завжди треба поводитися відповідно до обставин. Вам пора подорослішати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навіть якщо ви не хочете говорити своїм голосом, то принаймні могли б підійти ближче», – повчав Ґендзі. Відчуваючи, що Ґендзі скористається цією нагодою, щоб проникнути до неї за запону, дівчина, трохи завагавшись, влаштувалася біля завіси, що прикривала вхід у внутрішні покої. Поки вона роздумувала, не відповідаючи на довге зізнання принца, до неї підійшов Ґендзі й перекинув полотнище завіси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь світло. «Невже це Сайсьо запалила світильник?..» – жахнулася дівчина.
Річ у тому, що Ґендзі ще з вечора загорнув жменю світлячків у тонку шовкову тканину, і тепер, розкривши її, вдав, ніби поправляє завісу. Світлячки заблищали так несподівано і яскраво, що дівчина з переляку прикрила віялом чарівний профіль. «Якщо раптом спалахне світло, то принц неминуче побачить дівчину. Досі він цікавився нею через те, що вважав моєю дочкою, – думав Ґендзі, – але навряд чи уявляв собі, наскільки досконала її краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вітрогона?» Щоправда, якби дівчина таки була його дочкою, він не вдавався б до такої сумнівної витівки. От шкодливий чоловік!.. Вислизнувши через інші двері з дівочих покоїв, Ґендзі пішов до себе.
Принц здогадувався, де саме перебуває дівчина, але, зрозумівши, що вона набагато ближче, ніж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорізи чудової завіси з тонкої тканини, й раптом побачив, як на відстані кількох метрів від нього щось дивне засвітилося. Ще мить – і світло згасло, а в серці принца спалахнув промінь надії[110]. Хоча світло було тьмяним, але достатнім, щоб розгледіти струнку фігуру дівчини, яка своєю красою перевершила його очікування. Він відчув, що ніколи не забуде її, тобто вийшло саме так, як задумав Ґендзі.
«Мовчать світлячки,
Але в серці моїм
Вогонь спалахнув.
Тож хіба можна
Його погасити?
Чи зрозумілі Вам мої слова?..» – спитав принц. Роздумувати довго не годилося, і дівчина вимовила перше-ліпше, що спало їй на думку:
«Мовчать світлячки,
Але таємний вогонь
В них горить.
Почуття в них сильніші,
Ніж у комах, що вміють співати…» —
і зникла у внутрішніх покоях, а принц дістав нагоду поскаржитися на її страшну жорстокість. Оскільки залишатися в Західному флігелі до світанку було не зовсім пристойно, то, мокрий від крапель, що падали з даху, та власних
У зв’язку з цією пригодою принца Хьобукьо традиційно стали називати Хотару, тобто Світлячок.
